Позиция ЕСПЧ в отношении адвокатской монополии

Европейский суд по правам человека объявил неприемлемым заявление касаемо нарушения Украиной права на справедливый суд в части необеспечения кассационного обжалования решения путем внедрения монополии адвокатов на представительство в судах.

Соответствующее решение было принято 6 июня при рассмотрении заявления Екатерины Макаровны Молдавской против Украины.

Заявительница жаловалась, что ее представителю не позволили подать кассацию и что такое ограничение нельзя было предусмотреть при попытке подать такую жалобу. Она также утверждала, что существует исключение из правила относительно представительства лицензированным адвокатом, если дело было малозначительным, но законодательство на момент обжалования не определяло случаев, которые следует считать малозначительными.

Жалоба не была коммуницирована Правительству.

ЕСПЧ заявил, что заявительница и ее представитель должны были знать об однозначных переходных положениях Конституции относительно требования к представительству в Верховном Суде, которое осуществляется исключительно лицензированными адвокатами с 1 января 2017 года.

Исключение из этого правила было сделано для дел, которые уже были рассмотрены на 30 сентября 2016 года, когда были внесенные изменения в Конституцию, что не касалось заявительницы.

Более того, соответствующие статьи Хозяйственного процессуального кодекса, действующие до 15 декабря 2017 года (дата вступление в силу новыми кодексами), не содержат ни одного положения, могущего ввести в заблуждение заявительницу относительно применимости вышеупомянутых конституционных положений к ее делу.

Таким образом, ЕСПЧ считает ограничение обязательного представительства в судах предсказуемым и обоснованным.

Суд не рассматривал аргументы относительно малозначительности дела, поскольку такие дела не подлежат кассационному обжалованию. Таким образом, вопрос о доступе в Верховный Суд не мог бы возникнуть, если бы это дело действительно считалось малозначительным, и потому жалоба была бы неприемлемой ratione valoris.

Источник ЮРЛИГА

Гарантії адвокатської діяльності на досудовому розслідуванні

Адвокат ALGIZ Вадим Семенов

ГАРАНТІЇ АДВОКАТА ПРИ ПРОВЕДЕННІ У НЬОГО ОБШУКУ.

Відповідно до ст.23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» професійні права, честь і гідність адвоката гарантуються та охороняються Конституцією України, цим Законом та іншими законами, зокрема:

—     проведення стосовно адвоката оперативно-розшукових заходів чи слідчих дій, що можуть проводитися виключно з дозволу суду, здійснюється на підставі судового рішення, ухваленого за клопотанням Генерального прокурора, його заступників, прокурора Автономної Республіки Крим, області, міста Києва та міста Севастополя;

—     забороняється проведення огляду, розголошення, витребування чи вилучення документів, пов’язаних із здійсненням адвокатської діяльності;

—     під час проведення обшуку чи огляду житла, іншого володіння адвоката, приміщень, де він здійснює адвокатську діяльність, тимчасового доступу до речей і документів адвоката має бути присутній представник ради адвокатів регіону, крім випадків, передбачених абзацом четвертим цієї частини. Для забезпечення його участі службова особа, яка буде проводити відповідну слідчу дію чи застосовувати захід забезпечення кримінального провадження, завчасно повідомляє про це раду адвокатів регіону за місцем проведення такої процесуальної дії;

—     У разі проведення обшуку чи огляду житла, іншого володіння адвоката, приміщень, де він здійснює адвокатську діяльність, тимчасового доступу до речей і документів адвоката слідчий суддя, суд у своєму рішенні в обов’язковому порядку зазначає перелік речей, документів, що планується відшукати, виявити чи вилучити під час проведення слідчої дії чи застосування заходу забезпечення кримінального провадження, а також враховує вимоги пунктів 2-4 частини першої цієї статті.

Відповідно до ст.22 закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» Адвокатською таємницею є будь-яка інформація, що стала відома адвокату, помічнику адвоката, стажисту адвоката, особі, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом, про клієнта, а також питання, з яких клієнт (особа, якій відмовлено в укладенні договору про надання правової допомоги з передбачених цим Законом підстав) звертався до адвоката, адвокатського бюро, адвокатського об’єднання, зміст порад, консультацій, роз’яснень адвоката, складені ним документи, інформація, що зберігається на електронних носіях, та інші документи і відомості, одержані адвокатом під час здійснення адвокатської діяльності.

Таким чином, вважаю правильним зазначення слідчими суддями в ухвалі про обшук адвоката прямої заборони про вилучення документів, які становлять адвокатську таємницю.

Чи можливо проникнення до приміщення адвоката в порядку ст.233 КПК України?

Відповідно до ст.233 КПК України слідчий, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.Іноді слідчі не отримуючи ухвалу слідчого судді про обшук, проникають до приміщення адвоката під виглядом рятування майна – документів, які знаходяться в кабінеті адвоката.

Після обшуку адвоката та вилучення необхідних документів, відповідний прокурор звертається до слідчого судді з клопотання про проведення обшуку у адвоката. І слідчі судді, зазвичай, задовольняються подібні клопотання.На мою думку, це грубим порушенням гарантій адвокатської діяльності та вимог ст.233 КПК України.

Відповідно до ст.190 Цивільного кодексу України майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. В той же час, статті 98 та 99 КПК України розділяють поняття речових доказів та документів. Відповідно до ст.98 КПК України речовими доказами є матеріальні об’єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Документи є речовими доказами, якщо вони містять ознаки, зазначені в частині першій цієї статті.

Відповідно до ст.99 КПК України документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об’єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.

Тобто, якщо слідчий проникає до кабінету адвоката без ухвали слідчого судді з метою рятування документів адвоката, то це є грубим порушенням як ст.23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та і ст.233 КПК України.

Хотілось би також звернути увагу, що клопотанням про проведення обшуку, крім іншого, повинно містити відомості про:

—  індивідуальні або родові ознаки речей, документів, іншого майна або осіб, яких планується відшукати, а також їхній зв’язок із вчиненим кримінальним правопорушенням;

—  обґрунтування того, що доступ до речей, документів або відомостей, які можуть у них міститися, неможливо отримати органом досудового розслідування у добровільному порядку шляхом витребування речей, документів, відомостей відповідно до частини другої статті 93 цього Кодексу, або за допомогою інших слідчих дій, передбачених цим Кодексом, а доступ до осіб, яких планується відшукати,

— за допомогою інших слідчих дій, передбачених цим Кодексом. Зазначена вимога не поширюється на випадки проведення обшуку з метою відшукання знаряддя кримінального правопорушення, предметів і документів, вилучених з обігу.

Відповідно до ст.184 Цивільного кодексу України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.

Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.

Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою.

Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.

Із цього постають питання: Чи можливо визначати в клопотанні документи, які бажають прокурори вилучити у адвоката, виключно родовими ознаками? Які індивідуальні ознаки документів адвоката повинен вказати прокурор в своєму клопотання про надання дозволу на обшук?

Вважаю, що в такому клопотанні прокурора можуть бути зазначені виключно індивідуальні ознаки документів, а саме дата, номер, назва документів. А враховуючи вимоги статті 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (заборона вилучати документи, які становлять адвокатську діяльність), зробити це є фактично неможливим.

І на мій погляд, це відповідає принципу рівності сторін кримінального провадження на збирання та подання до суду доказів. Адже адвокат не має можливості вилучити у сторони обвинувачення документи, які становлять таємницю слідства. Чому тоді прокурор має право вилучати документи сторони захисту?

ГАРАНТІЇ АДВОКАТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ НСРД 

Відповідно до п.9 ч.1 ст.23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» забороняється втручання у приватне спілкування адвоката з клієнтом.

Аналогічне положення містить ст.258 КПК України, де зазначено, що втручання у приватне спілкування захисника з підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, виправданим заборонене.

Під втручанням у приватне спілкування КПК розуміє:

1) аудіо-, відеоконтроль особи;

2) арешт, огляд і виїмка кореспонденції;

3) зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж;

4) зняття інформації з електронних інформаційних систем.

Як бачимо КПК звузив гарантії адвокатської діяльності до рамок спілкування з підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, виправданим, в той час як закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» розповсюджує гарантії адвокатської діяльності на спілкування адвоката зі всіма клієнтами.

Із цього питання показовим є рішення ЄСПЛ у справі «Michaud проти Франції» («Мішо проти Франції»), заява №12323/11 від 06.12.2012 року:

«118. Отже, в той час як стаття 8 захищає конфіденційність будь-якої «кореспонденції» між особами, вона передбачає посилений захист обміну інформацією між адвокатами і клієнтами. Це підтверджується фактом, що адвокати здійснюють у демократичному суспільстві основоположну місію – захист обвинувачених і підсудних. Зрозуміло, адвокат не може належно здійснювати цю основоположну місію, якщо він не може гарантувати тим, кого захищає, що їхнє спілкування залишиться конфіденційним. Тут йдеться про довірчі стосунки між ними, необхідні для здійснення цієї місії. Від цього залежить також, хоч і непрямо, але неухильно, повага до права підсудного на справедливий судовий розгляд, особливо щодо права кожного «обвинуваченого» не свідчити проти себе».   

Також варто звернути увагу на виправдувальний вирок Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 08.01.2019 ркоу у справі №559/701/17, де суддя зазначив: «Практика Європейського суду з прав людини у даному питанні категорична — передбачає посилений, привілейований захист обміну інформацією між адвокатами і клієнтами, а відповідно не допускає можливості державі втручатися у дану сферу відносин. Що відповідає і українському законодавству, яке забороняє втручання у приватне спілкування адвоката з клієнтом та на конституційному рівні гарантує адвокатам незалежність. Це означає, що навіть у випадку конфлікту між адвокатом та клієнтом держава не має права втручатись у спілкування та обмін інформацією між ними. Правоохоронним органом заборонено за допомогою адвоката отримувати конфіденційну інформацію щодо клієнта, аналогічно і від клієнта щодо адвоката. В силу прямої заборони втручання у приватне спілкування між адвокатом і підозрюваним, обвинуваченим (ч. 5 ст. 258 КПК України), отримана інформація здобута всупереч процесуальному порядку і визнається судом недопустимим доказом».

ГАРАНТІЇ АДВОКАТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІД ЧАС ДОПИТУ АДВОКАТА

Відповідно до ст.23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» забороняється вимагати від адвоката, його помічника, стажиста, особи, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об’єднанням, а також від особи, стосовно якої припинено або зупинено право на заняття адвокатською діяльністю, надання відомостей, що є адвокатською таємницею. З цих питань зазначені особи не можуть бути допитані, крім випадків, якщо особа, яка довірила відповідні відомості, звільнила цих осіб від обов’язку зберігати таємницю в порядку, передбаченому законом.

Також згідно ст.65 КПК України не можуть бути допитані як свідки адвокати про відомості, які становлять адвокатську таємницю.

Відповідно до ст.22 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» Адвокатською таємницею є будь-яка інформація, що стала відома адвокату, помічнику адвоката, стажисту адвоката, особі, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом, про клієнта, а також питання, з яких клієнт (особа, якій відмовлено в укладенні договору про надання правової допомоги з передбачених цим Законом підстав) звертався до адвоката, адвокатського бюро, адвокатського об’єднання, зміст порад, консультацій, роз’яснень адвоката, складені ним документи, інформація, що зберігається на електронних носіях, та інші документи і відомості, одержані адвокатом під час здійснення адвокатської діяльності.

ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ПІДОЗРУ АДВОКАТА 

Відповідно до ст.481 КПК України Письмове повідомлення адвокату про підозру здійснюється Генеральним прокурором, його заступником, керівником регіональної прокуратури в межах його повноважень.

Аналогічна вимога закону міститься в п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», що повідомлення про підозру адвоката може бути здійснено виключно Генеральним прокурором, його заступником, керівником регіональної прокуратури в межах його повноважень.

Постанова Верховного суду від 19.02.2019 року у справі №349/1487/14-к: «У випадку коли у вчиненні злочину підозрюється особа, щодо якої згідно з приписами ст. 480 КПК передбачено здійснення особливого порядку кримінального провадження, письмове повідомлення про підозру такій особі повинно бути вручене безпосередньо посадовими особами органів прокуратури, визначеними у пунктах 1 — 4 ч. 1 ст. 481 КПК, і здійснення такої дії не може бути передоручене».

Виправдувальний вирок Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 08.01.2019 року у справі №559/701/17:

 «Підозрою є обґрунтоване припущення слідчого та/або прокурора про вчинення особою кримінального правопорушення. Праву підозрюваного «знати, у вчинені якого кримінального правопорушення його підозрюють» (пункт 1 частини третьої статті 42 КПК) кореспондує обов’язок сторони обвинувачення довести це до його відома, повідомити про наявність підозри та роз’яснити її зміст.

Повідомлення про підозру — один з найважливіших етапів стадії досудового розслідування, що становить систему процесуальних дій та рішень слідчого або прокурора, спрямованих на формування законної і обґрунтованої підозри за умови забезпечення особі, яка стала підозрюваним, можливості захищатись усіма дозволеними законом засобами і способами.

Цим актом у кримінальному провадженні вперше формулюється та обґрунтовується підозра конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Викладена в письмовому повідомленні підозра є підґрунтям для виникнення системи кримінально-процесуальних відносин та реалізації засади змагальності в кримінальному провадженні, і в такий спосіб з’являються можливості для підозрюваного впливати на наступне формулювання обвинувачення.

Сформульована підозра встановлює межі, в рамках яких слідчий зможе найефективніше закінчити розслідування, а підозрюваний, його захисник отримують можливість цілеспрямовано реалізовувати функцію захисту. З моменту повідомлення особі про підозру слідчий, прокурор набувають щодо підозрюваного додаткових владних повноважень, а особа, яка отримала статус підозрюваного, набуває процесуальних прав та обов’язків, визначених статтею 42 КПК.

Загальний порядок повідомлення про підозру передбачений главою 22 КПК, яка має назву «Повідомлення про підозру» та складається з таких статей: «Випадки повідомлення про підозру» (стаття 276); «Зміст письмового повідомлення про підозру» (стаття 277); «Вручення письмового повідомлення про підозру» (стаття 278). Тож законодавець пов’язує процесуальну діяльність із повідомлення про підозру з сукупністю процесуальних дій слідчого та/або прокурора, зміст яких полягає у встановленні юридичних і фактичних підстав для повідомлення про підозру (стаття 276 КПК), складанні письмового процесуального документа (повідомлення про підозру) (стаття 277 КПК) та його врученні особі (стаття 278 КПК).

Наведені три статті не вичерпують зміст діяльності під час повідомлення особі про підозру, бо системне тлумачення норм КПК вказує також на те, що, крім названих дій, під час процесуальної діяльності, пов’язаної зі здійсненням повідомлення про підозру, слідчий та/або прокурор зобов’язані встановити точне місцезнаходження особи та саму особу, якій має бути вручено повідомлення про підозру; роз’яснити права підозрюваному, що є невід’ємним обов’язковим етапом процедури повідомлення про підозру. Причому на прохання підозрюваного після повідомлення про його права слідчий, прокурор зобов’язані детально роз’яснити кожне із вказаних прав (частини друга, третя статті 276 КПК).

Варто зауважити, що право знати та розуміти, в чому особа підозрюється (обвинувачується), є одним із складових елементів визначеного в статті 6 Конвенції права на справедливий суд. Так, стаття 6 § 3 a) вказує на необхідність особливо ретельно повідомляти «обвинувачення» зацікавленій особі. Обвинувальний акт відіграє вирішальну роль у кримінальному переслідуванні: починаючи від його пред’явлення особа, проти якої порушено кримінальну справу, є офіційно повідомленою про юридичну та фактологічну базу сформульованих проти неї обвинувачень (Kamasinski (Камазінскі) проти Австрії, § 79; Pelissier і Sassi (Пеліс’є і Сассі) проти Франції [ВП], § 51). Стаття 6 § 3 a) Конвенції визнає за обвинуваченим право бути поінформованим не лише про «причину» обвинувачення, тобто про матеріальні факти, висунені проти нього та на яких ґрунтується обвинувачення, але й про «характер» обвинувачення, тобто про юридичну кваліфікацію цих фактів (Mattoccia (Маточча) проти Італії, § 59; Penev (Пенєв) проти Болгарії, § § 33 і 42). Обов’язок повідомити обвинуваченого повністю покладається на сторону обвинувачення, та він не може бути дотриманий у пасивний спосіб, створюючи інформацію та не повідомляючи про це сторону захисту (Mattoccia (Маточча) проти Італії, § 65).

За результатами аналізу правових норм КПК потрібно розмежовувати: а) підозру як припущення про вчинення особою кримінально караного діяння; б) письмове повідомлення про підозру як процесуальне рішення; в) повідомлення про підозру як комплекс процесуальних дій, який включає в себе складання та вручення повідомлення про підозру, роз’яснення процесуальних прав підозрюваного, суті підозри, внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. При цьому законодавець на нормативному рівні щодо процесуального порядку повідомлення про підозру вживає терміни «складання», «вручення» та «здійснення» повідомлення про підозру.

Письмове повідомлення про підозру не може набути в процесуальному аспекті якості дійсності, реальності тільки внаслідок створення, складання та погодження його певними уповноваженими суб’єктами кримінального процесу. Сам факт складання письмового тексту повідомлення про підозру без його безпосереднього вручення відповідною особою не може бути розцінений як виконання нею усього комплексу дій, що охоплюють поняття «здійснити повідомлення про підозру».

Відповідно до статті 277 КПК письмове повідомлення про підозру складається прокурором або слідчим за погодженням з прокурором і має містити, крім іншого, прізвище та посаду слідчого, прокурора, який здійснює повідомлення, та підпис слідчого, прокурора, який здійснив повідомлення.

Проаналізувавши зміст цієї статті, можна зайвий раз переконатися у системному характері дій з повідомлення про підозру. Посада прокурора, який здійснює повідомлення, повинна бути зазначена у цьому процесуальному документі. Той прокурор, який склав повідомлення або його погодив, повинен довести процедуру повідомлення до логічного завершення — сповістити про своє обґрунтоване припущення про вчинення кримінального правопорушення певну особу.

Особливості повідомлення про підозру окремій категорії осіб визначаються главою 37 КПК. Отже, у КПК закріплений єдиний процесуальний прядок повідомлення про підозру будь-якій особі, проте існує категорія осіб, щодо яких процесуальна форма їх повідомлення про підозру ускладнюється, тобто запроваджуються додаткові, порівняно із главою 22 КПК, гарантії, що надаються державою.

Правова природа таких гарантій полягає в тому, що вони не можуть розглядатися як особисті привілеї, а навпаки — мають публічно-правове призначення та служать засобом захисту від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності, політичної репресії, примусового усунення від виконання своїх посадових або професійних обов’язків».

 Автор статті: адвокат АО ALGIZ Вадим Семенов

Обзор практики ЕСПЧ от Верховного Суда

Пресс-служба Верховного Суда опубликовала четырнадцатый обзор практики Европейского суда по правам человека, охватывающий решения, принятые ЕСПЧ с 22 по 26 апреля 2019 года.

В обзор, в частности, вошли 3 решения: «Елисей Узун и Андоний против Румынии», «Тер-Петросян против Армении» и «В.Н. против Великобритании».

В деле «Елисей Узун и Андоний против Румынии» ЕСПЧ констатировал нарушение пункта 1 статьи 6 Конвенции из-за несоответствия требования справедливого суда в целом и не нашел нарушения статьи 1 Первого протокола к Конвенции (право на мирное владение имуществом) относительно отмены окончательного судебного решения.

Заявители требовали от Министерства юстиции и Министерства экономики и финансов «бонусы за лояльность» за их работу в аппарате суда. Национальный суд удовлетворил требования, но вместо «бонусов за лояльность» взыскал «бонусы за конфиденциальность». Апелляционный суд исправил эту техническую ошибку. Но позже Минюстом была подана экстраординарная жалоба относительно значительного характера ошибки. Суд апелляционной инстанции удовлетворил жалобу Министерства юстиции и отменил предыдущие решения судов, мотивировав это ошибочным определением предмета спора как «бонусы за конфиденциальность», но это не было только технической ошибкой. Суд также отметил, что Конституционный суд признал неконституционными соответствующие положения Антидискриминационного постановления, а потому нет правовых оснований для удовлетворения первичных требований заявителей.

Заявители безуспешно пытались обжаловать в экстраординарном порядке решение об отказе в удовлетворении их требований, однако желаемого результата они не достигли.

Дело «В.Н. против Великой Британии» касалось нарушения права на свободу и личную неприкосновенность. Заявительница — гражданка Нигерии, которая находилась под стражей с августа 2008 года по июль 2011 года. Она была признана виновной в жестоком обращении с сыном, ей назначено наказание в виде 12 месяцев лишения свободы и рекомендовано депортировать. В результате судебного рассмотрения законности содержания под стражей заявительницы апелляционный суд установил, что действительно, в ее деле имели место процессуальные ошибки относительно ее задержания, однако суд отказал в обжаловании законности содержания заявительницы под стражей. В 2016 году Верховный суд поддержал решение апелляционного суда. Заявительница была вынуждена обратиться к ЄСПЛ.

Отдельный интерес вызывает дело «Тер-Петросян против Армении», где заявителем является бывший президент Армении. 20 февраля 2008 года под руководством заявителя начались протесты из-за нарушений во время избирательного процесса. В ходе таких событий происходили столкновения между участниками протестов и работниками правоохранительных органов, в результате чего погибло 10 лиц, многим были нанесены ранения, а Президент Армении ввел чрезвычайное положение. После этого работники полиции, применив силу, отвезли заявителя домой и приказали никуда не выходить. Представитель заявителя обратился в Конституционный суд с иском о незаконности домашнего ареста. Заявитель утверждал, что ему было разрешено прибыть на судебное заседание 5 марта 2008 года лишь на один час, а домашний арест, о котором он сообщил, длился до 20 марта 2008 года. Решением ЕСПЧ признано нарушение права на свободу собраний и объединений; а также нарушение права на эффективный способ правовой защиты.

Обзор подготовлен работниками департамента аналитической и правовой работы Верховного Суда с использованием материалов, размещенных на веб-сайтах Европейского суда по правам человека.

Источник ЮРЛИГА

 

 

Відсутність адвоката у засіданні: рішення КГС ВС щодо застосування практики ЄСПЛ

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалив рішення щодо застосування практики ЄСПЛ у справі «Бартая проти Грузії» в апеляційному суді. Про це повідомляє Центр дослідження судової практики.

Ключові висновки КГС:

У справі «Бартая проти Грузії» (заява №10978/06) було визначено, що заявник не мав можливості брати участь у провадженні на рівних засадах зі супротивною стороною, яка була представлена адвокатом, а також те, що йому згодом не була надана можливість отримати новий розгляд його справи.
Як вбачається у даній справі, справа вже була розглянута судом першої інстанції, і заявником не заперечується, що він мав можливості брати участь у провадженні у суді першої інстанції на рівних засадах зі супротивною стороною, надавати пояснення та подавати докази.

Також вбачається, що після розгляду справи судом першої інстанції заявнику згодом була надана можливість нового розгляду його справи у суді апеляційної інстанції, його апеляційну скаргу прийнято до розгляду та розглянуто.
Таким чином, повноваження суду апеляційної інстанції при перегляді судового рішення відрізняються від повноважень суду першої інстанції.
Отже, обставини справи «Бартая проти Грузії» (заява №10978/06) є відмінними від обставин у даній справі, що переглядається у касаційному порядку, тому наведене рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бартая проти Грузії» (заява №10978/06) не може бути підставою для скасування оскарженої постанови суду апеляційної інстанції.
«Рішенням Господарського суду Одеської області від 06.09.2018, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.12.2018, позов задоволено з підстав обґрунтованості заявлених вимог.

У касаційні скарзі відповідач просить рішення та постанову у справі скасувати і прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. Зокрема, відповідач вказує, що апеляційний суд при прийнятті постанови брав до уваги лише доводи позивача та третьої особи, оскільки не відклав розгляд справи за клопотанням представника відповідача.

Щодо посилання відповідача на незаконну відмову апеляційної інстанції відкласти розгляд спору, то за приписами ч. 3 ст. 56 Господарського процесуального кодексу України, юридична особа бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника. Відтак, відповідач міг брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво юридичної особи) або через представника, однак апеляційним судом явка представників сторін не визнавалася обов’язковою, а в силу приписів ст. 269 Господарського процесуального кодексу України апеляційний суд підставно визнав, що матеріали справи дають можливість розглянути скаргу по суті.

При цьому посилання у касаційній скарзі як на підставу для скасування постанови суду апеляційної інстанції, якою було залишене без змін рішення місцевого господарського суду, на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бартая проти Грузії» (заява №10978/06), не може бути підставою для скасування вказаної постанови виходячи з наступного.

У справі «Бартая проти Грузії» (заява №10978/06) було визначено, що заявник не мав можливості брати участь у провадженні на рівних засадах із супротивною стороною, яка була представлена адвокатом, а також те, що йому згодом не була надана можливість отримати новий розгляд його справи. Як вбачається у даній справі, що переглядається у касаційному порядку, справа вже була розглянута судом першої інстанції, і заявником не заперечується, що він мав можливість брати участь у провадженні у суді першої інстанції на рівних засадах із супротивною стороною, надавати пояснення та подавати докази. Також вбачається, що після розгляду справи судом першої інстанції заявнику згодом була надана можливість нового розгляду його справи у суді апеляційної інстанції, його апеляційну скаргу прийнято до розгляду та розглянуто.

При цьому, відповідно до положень ч. 3 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, у суді апеляційної інстанції докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об’єктивно не залежали від нього. Однак таких обставин не вбачається. Таким чином, повноваження суду апеляційної інстанції при перегляді судового рішення відрізняються від повноважень суду першої інстанції.

Отже, обставини справи «Бартая проти Грузії» (заява №10978/06) є відмінними від обставин у даній справі, що переглядається у касаційному порядку, тому наведене рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бартая проти Грузії» (заява №10978/06) не може бути підставою для скасування оскарженої постанови суду апеляційної інстанції.

Таким чином, підстави вважати, що судами порушено норми матеріального та процесуального права, відсутні».

Джерело Судово-Юридична Газета

 

 

Компенсація за порушення державою права на землю в практиці ЄСПЛ

Питання захисту прав у сфері земельних правовідносин досі залишається важливим та актуальним. Розглядаючи питання порушення державою прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, Європейський суд з прав людини часто присуджує певну справедливу сатисфакцію як відшкодування завданої шкоди.

Ця практика цікава тим, що такі рішення є певним орієнтиром для національних судів, які мають користуватися «тарифами» ЄСПЛ, передає «Закон і Бізнес» з посиланням на «ECHR.Ukrainian Aspect», згадуючи рішення у справі «Артур Іванов проти Росії».

7 лютого ЄСПЛ ухвалив два рішення, що стосувалися визначення справедливої сатисфакції у зв’язку із порушенням майнових прав заявників на землю.

Так, справа «Арсовскі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» (заява № 30206/06) стосувалася питання справедливої сатисфакції щодо експропріації земельної ділянки, яка належала заявникам, на користь приватної компанії з метою видобування мінеральної води. У своєму основному рішенні від 15.01.2013 Євросуд постановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції і присудив відшкодування моральної шкоди. Останнє рішення стосувалося питання справедливої сатисфакції щодо матеріальної шкоди, яка, на думку високих суддів мала становити 15 000 євро спільно.

У справі «Стояновскі та інші проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» (№ 14174/09) також вирішувалося питання справедливої сатисфакції щодо матеріальної шкоди. Скарга стосувалася процедури реституції, в якій заявники безуспішно претендували на частину земельної ділянки, яка була конфіскована в їх покійного предка. Основне рішення було ухвалене 23.10.2014. Цього разу суд постановив, що Колишня Югославська Республіка Македонія повинна була передати у володіння заявників земельну ділянку на тій самій території, що і земельна ділянка №. 2943/6, характеристики і цінність повинні були бути максимально наближені до ділянки №. 2943/6; якщо Колишня Югославська Республіка Македонія не в змозі виконати це зобов’язання, вона повинна виплатити заявникам спільно 19 тис. євро відшкодування матеріальної шкоди.