Проведение допроса участника уголовного производства способом, исключающим возможность идентификации личности, которая дает показания, без надлежащего обоснования такой анонимности может нарушать право лица на справедливый суд.
Европейский суд по правам человека принял решение по делу «Васильев и другие против России» (заявление № 38891/08).
В 2007 году суд г. Чебоксары признал пять граждан России виновными в совершении преступлений, предусмотренных ст. 282 (возбуждение ненависти или вражды) и ст. 282.2 (участие в деятельности организации, относительно которой судом принято решение о запрете в связи с экстремистской деятельностью) Уголовного кодекса РФ и приговорил их к разным срокам лишения свободы.
Суд пришел к заключению, что подсудимые были членами «Хизб ут-Тахрир» и занимались распространением идеологии данной запрещенной в стране организации. Обвиняемые своей вины не признавали. Однако при проведении судебного разбирательства суд допросил ряд свидетелей, из которых ключевыми были два человека со скрытыми личностями и голосами. Именно они и дали показания о том, что обвиняемые распространяли запрещенную литературу.
Обжалование приговоров успеха не имело и в феврале 2008 года осужденные обратились за защитой своих прав в ЕСПЧ.
Суд в Страсбурге указал, что показания анонимных свидетелей имели принципиальное значение, учитывая выдвинутое обвинение. Однако национальный суд не обосновал должным образом, по каким причинам личности и голоса свидетелей были скрыты.
Признав нарушение права заявителей на справедливый суд согласно ст. 6 Конвенции о защите прав человека и основополагающих свобод, ЕСПЧ постановил, что сама констатация нарушения была достаточной компенсацией морального вреда.
Источник ЮРЛИГА
То, что Верховный Суд рассмотрел жалобу на судебное решение без участия сторон, а также то, что в основу его решения были положены новые аргументы, которые не были предметом дискуссий в низших судах, является нарушением конвенционных гарантий.
Суть дела: атомобиль Дмитрия Коваленко был сильно поврежден, когда его жена попала в дорожно-транспортное происшествие. Владелец писал много писем к своей страховой компании с просьбой выплатить страховое возмещение, но безрезультатно.
Поэтому он подал гражданский иск. Суд первой инстанции и апелляция приняли решения в его пользу, обязав компанию выплатить полную стоимость автомобиля. Но Верховный Суд пересмотрел решения, отменив их. В частности ВС постановил, что страховой полис не охватывал управление автомобилем женой Коваленко, а также учел аргументы страховщика, что он не имел доступа к поврежденной машине.
Коваленко обратился с жалобой в Европейский суд по правам человека. Ссылаясь на статью 6 §1 (право на справедливое судебное разбирательство) Конвенции о защите прав человека и основных свобод, он жаловался на то, что Верховный Суд рассмотрел апелляцию по вопросам права без участия сторон, а также на то, что новые аргументы, которые не были предметом дискуссий в низших судах, составили основу для принятия этого решения.
Суд в Страсбурге согласился с доводами заявителя, констатировал нарушение конвенционных гарантий и присудил компенсацию причиненного морального вреда в размере 3,5 тыс. евро.
Источник ЮРЛИГА
Рішення Європейського суду з прав людини буде виконане остаточно після сплати кожному заявникові відшкодування та виконання рішень національних судів, невиконання яких стало підставою для звернення до ЄСПЛ.
Про це йдеться у постанові Верховного Суду № 820/4832/17, передає «Закон і Бізнес».
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув справу, у якій позивач просив визнати протиправною бездіяльність Міністерства юстиції України у виконавчих провадженнях, що призвела до невиконання рішення ЄСПЛ у справі «Віталій Іванович Кулик проти України та 191 інша заява». Бездіяльність полягала у невиконанні рішень національних судів, ухвалених на його (позивача) користь у 2010–2011 роках.
Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили частково. Відповідач оскаржив ці рішення в касаційному порядку, пославшись на те, що державний виконавець провів усі необхідні та передбачені законодавством дії з виконання рішення ЄСПЛ, ухваленого на користь позивача.
Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу Мін’юсту України, вказавши, що викладені в ній доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.
Спір стосується виконання судового рішення ЄСПЛ від 15 червня 2017 року у справі «Віталій Іванович Кулик проти України та 191 інша заява», у якому зазначено, що Уряд України як держава-відповідач подав односторонні декларації з метою врегулювання порушених у цих заявах питань (з приводу визнання тривалості виконання рішень національних судів), і запропоновано ЄСПЛ вилучити заяви з реєстру справ відповідно до ст. 37 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Уряд зобов’язався виконати рішення національних судів, зазначених у додатку, які ще підлягають виконанню, а також сплатити кожному заявнику 1000 євро.
ЄСПЛ прийняв рішення стосовно схвалення умов односторонньої декларації, про що Уряд України одержав повідомлення 24 липня 2017 року.
Виконання функції органу, відповідального за забезпечення представництва України в ЄСПЛ та виконання його рішень, покладено на Міністерство юстиції (постанова КМУ від 31 травня 2006 року № 784 «Про заходи щодо реалізації Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»»), структурним підрозділом якого є Державна виконавча служба.
ВС вказав на правильність висновків судів попередніх інстанцій, які зазначили, що саме вимогами Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» й положеннями Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення платежів, пов’язаних з виконанням рішень закордонних юрисдикційних органів, прийнятих за наслідками розгляду справ проти України (затвердженого постановою КМУ від 7 березня 2007 року № 408) передбачено, що виплата коштів за рішенням ЄСПЛ в частині виконання рішень національного суду та сплати пені здійснюється за вимогами державного виконавця ДВС України, а виплата коштів на виконання рішення національного суду відбувається не за рахунок відповідача за рішенням національного суду, а з відповідної бюджетної програми Державного бюджету України.
Водночас у цій справі державний виконавець, вчиняючи виконавчі дії з виконання рішення ЄСПЛ, не врахував приписів зазначених вище Закону й Порядку № 408, а також Порядку взаємодії Державної виконавчої служби України та Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини під час забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання рішень Європейського суду з прав людини (затвердженого наказом Мін’юсту України 23 вересня 2013 року № 1989/5), які є спеціальними у спірних відносинах, і помилково керувався виключно положеннями Закону України «Про виконавче провадження», Порядком погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою (затвердженим постановою КМУ від 3 вересня 2014 року № 440) і Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (затвердженим постановою КМУ від 3 серпня 2011 року № 845).
Державний виконавець, всупереч вимогам п. 9 Порядку № 1989/5, у місячний строк з дня отримання автентичного перекладу рішення ЄСПЛ не організував перевірки стану виконання рішення національного суду, не вжив заходів щодо його виконання, не повідомив Секретаріату Урядового уповноваженого у справах ЄСПЛ про неможливість виконання рішення національного суду. Отже, вжиті державним виконавцем заходи не призвели до виконання рішення ЄСПЛ в частині виконання рішень національних судів, оскільки кошти на підставі вказаних судових рішень на користь позивача не виплачені.
Таким чином, державний виконавець не
вчинив дій, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», вимогами Порядку № 408 та Порядку № 1989/5, а відповідач, як Орган представництва, не здійснив належним чином координації виконання рішення ЄСПЛ у справі «Віталій Іванович Кулик проти України та 191 інша заява» в частині виконання вищезазначених рішень національних судів на користь позивача.
Щодо доводів касаційної скарги відповідача про те, що рішення ЄСПЛ є виконаним у зв’язку з тим, що позивачеві проведено виплату відшкодування за цим рішенням, то колегія суддів Касаційного адміністративного суду зазначила, що виконанням Рішення є не лише виплата стягувачеві відшкодування, а й вжиття додаткових заходів індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні (ст. 1, ч. 2 ст. 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).
Виконанням додаткових заходів індивідуального характеру на виконання рішень ЄСПЛ є, у тому числі, виконання рішень національних судів, невиконання яких стало підставою для звернення до ЄСПЛ (п. 12 Порядку № 1989/5 та підпункт 8 п. 2 Порядку № 408).
В Україні досі гостро стоїть питання реформування системи виконання судових рішень.
За результатами зустрічі 4-6 червня 2019 року Комітет міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд втілення заходів, визначених у пілотних рішеннях ЄСПЛ, привітав завершення роботи української влади з виявлення першопричин системної проблеми. Однак одночасно зі стурбованістю нагадав, що до закінчення терміну, встановленого Європейським судом (12 жовтня 2019 г.) для імплементації рішення у справі Бурмич, влада ще не ухвалила комплексної стратегії.
Саме рішення у справі «Бурмич та інші проти України» звернуло увагу також і на такі проблемні складові, як політичні та фінансові, ідентифікувавши їх як першоджерела причини невиконання судових рішень проти держави.
Останній термін, встановлений ЄСПЛ, — жовтень 2019 року для вжиття заходів загального характеру, зокрема для створення дієвого механізму виплат у справах, які перебували на розгляді в Європейському суді. Втім, до того часу в Україні можуть відбутися зміни у складі уряду, який відповідає за реалізацію відповідних заходів.
Яким чином проблему буде вирішувати нове керівництво Міністерства юстиції, досі невідомо.
12 вересня відбулася презентація дослідження першопричин невиконання судових рішень в Україні, яке було здійснено в рамках проекту Ради Європи «Підтримка виконання Україною рішень Європейського суду з прав людини». Експерти отримали узагальнену інформацію про невиконані судові рішення з бюджетної програми №КПКВ 350-4040017 (Програма 4040), яка визнана основним і єдиним джерелом судових рішень для проведення цього експертного аналізу.
Станом на лютий 2019 року Програма 4040 про гарантування виконання рішень національних судів містила близько 305 554 судових рішень, які були розподілені на три категорії. На підставі здійсненого аналізу судової практики, а також відповідного законодавства були сформульовані основні першопричини невиконання судових рішень.
Рішення в соціальних спорах: рух по колу
Як зазначають експерти, спочатку Україна прийняла законодавство у сфері соціального забезпечення, втім, без належного економічного обґрунтування та врахування реального стану бюджетного фінансування. Це спричинило масові звернення до Європейського суду з прав людини з боку громадян, які виграли всі судові інстанції, проте не могли отримати на руки соцвиплату, тобто отримати виконання судового рішення.
Потім держава «оговталася» та ухвалила рішення про обмеження розмірів соціальних виплат та кількості їх видів. І знов таки, як наслідок, суді отримали велику кількість позовів від громадян до державних органів через нарахування знижених розмірів соціальних виплат і неправильне застосування положень законодавства. Попри прийняті судові рішення на користь громадян, держава не змогла їх виконати через відсутність коштів.
Рекомендації щодо цієї категорії судових рішень зосереджені на необхідності здійснення перегляду існуючої практики, коли спочатку приймаються закони, а потім держава не може імплементувати це законодавство через брак коштів. Це призводить до збільшення кількості позовів, що подають громадяни до судів проти держави.
Через це перегляд законотворчої діяльності, що стосується соціальних виплат, має посилити фінансове обґрунтування нового законодавства, а також забезпечити його відповідність законодавству про державний бюджет та бюджетний процес.
Трудові спори потребують обліку
Основними причинами невиконання судових рішень в цій категорії спорів є:
1) відсутність належного фінансування з боку держави;
2) неналежне виконання повноважень органами державної влади, її підприємствами й установами (затримка нарахованої, але не виплаченої заробітної плати,затримка неналежних виплат працівникові тощо);
3) недоліки нормативного регулювання трудових правовідносин (несвоєчасне ухвалення підзаконних відомчих актів щодо грошового забезпечення учасників АТО).
З метою усунення вказаних причин невиконання судових рішень рекомендується:
1) ухвалити постанову на рівні Кабінету міністрів України щодо своєчасного видання відомчих актів, що регулюють трудові відносини в частині своєчасної оплати праці і розрахунків.
2) Міністерству юстиції — розробити єдині стандарти обліку всіх судових рішень і справ, невиконаних судових рішень (а також створити технічні можливості для створення єдиного шифрування судових справ і рішень у тих державних реєстрах, де ця інформація фіксується)
Рішення проти юридичних осіб, відповідальність за які несе держава
Мораторій, передбачений національним законодавством на виконання певних груп судових рішень проти державних підприємств, є однією з ключових причин невиконання цієї категорії справ.
Також звертає на себе увагу неналежне виконання повноважень державною виконавчою службою. Як зазначають автори дослідження, зміст окремих проаналізованих судових рішень засвідчив, що в діях державних виконавців судових рішень присутні ознаки «допомоги» боржникам у прихованні фінансових ресурсів і майна від стягнення на основі судового рішення.
Основною рекомендацією щодо цієї категорії судових рішень є перегляд законодавства, що стосується мораторіїв та процедур банкрутства державних підприємств.
Аналіз законодавства про виконавче провадження
Експерти узагальнили, що відсутня ефективна правова система взаємодії між органам, від яких залежить виконання судового рішення (зокрема, парламентом, урядом та органами виконавчої влади, Державною казначейською службою України, банками, нотаріусами). Чинна організаційно-правова система виконання судових рішень свідчить про невідповідність дій судової ланки і виконавчої служби.
За експертними оцінками законодавство з питань виконання судових рішень захищає боржників, які широко використовують надані законом форми впливу на процедуру виконання судового рішення.
Невиправданим і малообґрунтованим є перелік підстав, передбачений ст.37 Закону України «Про виконавче провадження», за якими виконавчий документ повертається стягувачу. Також немає чіткості у визначенні юрисдикції виконання судових рішень при об’єднанні виконавчих проваджень.
Нинішній статус виконавця, кваліфікаційні вимоги до зайняття цієї посади та віковий ценз не відповідають потребі значимості цього суб’єкта для процесу виконання судового рішення.
Загальні рекомендації
Крім того, рекомендується вжити наступні заходи:
Скасувати мораторій на примусову реалізацію майна державних підприємств;
Здійснити бюджетування Програми №4040 в повному обсязі;
Посилити статус, вдосконалити повноваження та практику діяльності виконавців;
Запровадити автоматизацію процедури стягнення боргу;
Ввести систему реєстрів для швидкої ідентифікації майна і грошових коштів боржника, включаючи інформацію про банківські рахунки і наявні грошові кошти на них;
Забезпечити адаптацію Єдиного державного реєстру судових рішень і Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень;
Посилити мотивацію до добровільного виконання судових рішень національних судів та передбачити серйозні невигідні наслідки для боржника у разі цього невиконання (через, зокрема, збільшення розміру штрафів).
Відкритими залишаються багато питань, а саме: чи виконує Україна зобов’язання щодо рішення системної проблеми невиконання судових рішень національними судами, а також яку саме стратегію у подоланні першопричин потрібно обрати. Адже розгляд питання про прогрес України щодо заходів, вжитих за пілотними рішеннями у справах Юрія Іванова та Бурмич, планується вже на 23 вересня 2019 року. Останній термін, встановлений ЄСПЛ, — жовтень 2019 року для вжиття заходів загального характеру, зокрема, для створення дієвого механізму виплат у справах, які перебували на розгляді в Європейському суді.
Джерело Судово-Юридична Газета
Спілкування людини з адвокатом у контексті правової допомоги підпадає під сферу приватного життя, оскільки це надає захиснику можливість приймати обґрунтовані рішення.
На це звернув увагу Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу «Алтай проти Туреччини», №2 (№11236/09), передає інформаційний ресурс ECHR: Ukrainian Aspect.
Нагадаємо, адвокат засудженого до довічного ув’язнення Махмета Алтая надіслав своєму клієнту посилку з друкованими виданнями. Адміністрація в’язниці заборонила цю передачу, оскільки надіслані видання (книга, журнал та газета) не були пов’язані з питаннями захисту прав. Оскарження в суді цього рішення успіху не мало.
Згодом в’язниця подала запит для отримання дозволу на присутність посадової особи під час зустрічей засудженого з його адвокатом, стверджуючи, що дії захисника з надсилання матеріалів були несумісними з його обов’язками законного представника. Суд задовольнив цей запит, а оскарження цього рішення також не мало успіху.
Алтай звернувся до ЄСПЛ із заявою про порушення прав, але у Страсбурзі первинно відхилили скаргу, оскільки не було вичерпано національні засоби захисту. Тоді засуджений звернувся до національної комісії з питань компенсацій, яка постановила, що відмова передати матеріали для читання порушила його права, передбачені статтею 10 (Свобода вираження поглядів) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
У заяві він також посилався на статтю 8 (Право на повагу до приватного й сімейного життя, житла й листування) Конвенції для подання скарги на те, що рішення про присутність посадової особи під час візитів адвоката порушило його право на конфіденційні консультації із захисником.
Вдруге Алтай поскаржився високим суддям на те, що ні він, ні його адвокат не могли ефективно брати участь у провадженні щодо обмеження його зустрічей з адвокатом.
У Страсбурзі наголосили, що ув’язнені продовжують користуватися всіма основними правами і свободами, гарантованими Конвенцією, за винятком права на свободу. Немає сумніву, що ув’язнений зберігає свої права згідно з Конвенцією через його статус особи, затриманої після засудження. Так, до ув’язнених не може бути застосоване жорстоке поводження, вони продовжують користуватися правом на повагу до сімейного життя, право на свободу вираження поглядів, право сповідувати свою релігію, право на повагу до листування та право на шлюб, інші.
Обставини позбавлення волі, зокрема, міркування безпеки та запобігання злочинам і заворушенням, можуть виправдовувати обмеження цих та інших прав; проте будь-яке обмеження повинно бути виправданим у кожному окремому випадку.
Що стосується права на конфіденційне спілкування з адвокатом і чи підпадає воно під поняття «приватне життя» у значенні пункту 1 статті 8 Конвенції, Суд нагадує, що приватне життя є широким терміном, що не піддається вичерпному визначенню. Стаття 8 захищає право на особистісний розвиток, як з точки зору особистості, так і особистої автономії, що є важливим принципом, що лежить в основі тлумачення гарантій статті 8. Вона охоплює право кожної особи підходити до інших, щоб встановлювати і розвивати відносини з ними і з зовнішнім світом, тобто право на «приватне суспільне життя», і може включати професійну діяльність або діяльність, що відбувається в контексті публічної діяльності. Отже, існує зона взаємодії людини з іншими, навіть у суспільному контексті, яка може підпадати під сферу «приватного життя».
Суд також вважає, що спілкування людини з адвокатом у контексті правової допомоги підпадає під сферу приватного життя, оскільки метою такої взаємодії є надання особі можливості приймати обґрунтовані рішення про своє життя. Найчастіше інформація, передана адвокату, включає інтимні та особисті питання або делікатні питання. Звідси випливає, що будь то в контексті допомоги з цивільного чи кримінального судочинства або в контексті звернення до загальної юридичної консультації, особи, які звертаються до адвоката, можуть обґрунтовано очікувати, що їхні повідомлення є приватними та конфіденційними.
Крім того, Суд нагадав, що в загальних інтересах очевидно, що будь-яка особа, яка бажає проконсультуватися з адвокатом, повинна вільно робити це за умов, які сприяють повній і безперешкодній дискусії. Саме з цієї причини відносини між адвокатом і клієнтом, в принципі, є привілейованими.
На думку Суду, ув’язнені можуть відчувати стриманість в обговоренні зі своїми адвокатами в присутності посадової особи не тільки щодо питань, що стосуються незавершених судових процесів, але й у повідомленні про зловживання, які можуть умовчувати це через страх відплати. Суд також зауважує, що привілеї відносин між адвокатом і клієнтом та зобов’язанням національних органів влади забезпечити конфіденційність спілкування між ув’язненим та його обраним представником належать до визнаних міжнародних норм.
Джерело Судово-Юридична Газета
