Небажання притягувати винну особу до відповідальності є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Такий висновок зробив ВС в постанові №721/352/18, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

31 жовтня 2019 року м.Київ №721/352/18

Верховний Суд колегією суддів другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого — БІЛИК Н.В.,
суддів: ЄМЦЯ О.П., ОСТАПУКА В.І. —

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді першої інстанції, на ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 19.02.2019 у кримінальному провадженні №12018260130000035 за обвинуваченням Особи 1, Інформація 1, який проживає за Адресою 1, раніше не судимого, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.286, ч.1 ст.135 КК.

Зміст оскаржених рішень і встановлені судами обставини

За вироком Вижницького районного суду Чернівецької області від 12.12.2018 Особу 1 засуджено:

за ч.2 ст.286 КК до покарання у вигляді позбавлення волі на 3 роки 6 місяців з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки;

за ч.1 ст.135 КК до покарання у вигляді позбавлення волі на 2 роки.

На підставі ст.70 КК Особі 1 призначено остаточне покарання у вигляді позбавлення волі на 3 роки 6 місяців з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки.

Ухвалою ЧАС від 19.02.2019 вирок місцевого суду в частині визнання Особи 1 винуватим у скоєнні злочину, передбаченого ч.1 ст.135 КК, призначення покарання за ч.1 ст.135 КК та за сукупністю злочинів на підставі ст.70 КК скасовано, кримінальне провадження в цій частині закрито на підставі п.7 ч.1 ст.284, ст.417 КПК у зв’язку з відмовою потерпілих від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення.

Вирок місцевого суду змінено. Постановлено вважати Особу 1 засудженим за ч.2 ст.286 КК до покарання у вигляді позбавлення волі на 3 роки 6 місяців з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки.

На підставі ст.75 КК Особу 1 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки та покладено на нього обов’язки, передбачені ст.76 КК.

У решті вирок залишено без зміни.

За вироком районного суду Особу 1 визнано винуватим у тому, що він 12.03.2018, приблизно о 19:00., у с.Дихтинець Чернівецької області, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння та керуючи автомобілем «ВАЗ 21043», не впорався з керуванням, порушив вимоги п.12.3 Правил дорожнього руху, не вжив заходів для зменшення швидкості руху та допустив наїзд на пішохода Особу 2, внаслідок чого остання отримала тілесні ушкодження, від яких померла Інформація 2 в лікарні.

Крім того, Особа 1 після наїзду на Особу 2 проявив байдужість і неповагу до права людини на життя та, на порушення п.2.10 ПДР, не вжив усіх можливих заходів для надання першої медичної допомоги потерпілій, не викликав швидкої медичної допомоги, втік з місця пригоди, чим залишив без допомоги потерпілу, яка перебувала у небезпечному для життя стані і була позбавлена можливості вжити заходів для самозбереження.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи вирок в частині засудження Особи 1 за ч.1 ст.135 КК, зазначив, що кримінальне провадження за цією статтею здійснюється у формі приватного обвинувачення лише за заявою потерпілих, місцевий суд не з’ясував у потерпілих їхнього бажання підтримувати обвинувачення, а в апеляційному суді потерпілі подали заяви, що не бажають притягнення Особи 1 до кримінальної відповідальності за ч.1 ст.135 КК та відмовилися від обвинувачення, тому суд в цій частині закрив провадження.

Вимоги касаційної скарги та доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Зазначає, що суд при вирішенні питання про звільнення засудженого від відбування покарання на підставі ст.75 КК не врахував належним чином ступеня тяжкості скоєного злочину, його наслідків, наявності обставини, що обтяжує покарання, ставлення до скоєного, оскільки Особа 1 залишив місце події та не надав потерпілій допомоги, а тому призначене йому покарання зі звільненням від його відбування з випробуванням є м’яким. Крім того вказує, що у випадку заподіяння злочином шкоди у вигляді смерті потерпілого відмова від обвинувачення є неможливою, а отже, апеляційний суд не вправі був прийняти відмову від обвинувачення потерпілих, які є синами загиблої.

Позиції інших учасників судового провадження

У запереченні на касаційну скаргу захисник вказує на законність та обґрунтованість судового рішення.

Прокурор у судовому засіданні підтримав касаційну скаргу та просив її задовольнити, скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції <…>.

Мотиви суду

Висновки суду про доведеність винуватості Особи 1 та кваліфікація його дій за ч.2 ст.286 КК у касаційному порядку не оскаржуються. При перевірці доводів, наведених у касаційній скарзі, колегія суддів виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.

Доводи прокурора про м’якість призначеного засудженому покарання зі звільненням від його відбування на підставі ст.75 КК заслуговують на увагу.

Положеннями ст.50 КК передбачено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка скоїла злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинне бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені в ст.65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності — призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості скоєного злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Згідно зі ст.414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, установлені відповідною статтею (частиною статті) закону про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м’якість або через суворість.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення у розумінні ст.414 КПК означає з’ясування судом насамперед питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон скоєне в конкретному випадку злочинне діяння.

Беручи до уваги те, що у ст.12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, установленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховує його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму та ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого у контексті ст.414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке мало б бути призначене з огляду на обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Положеннями ст.75 КК передбачено, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більш як п’ять років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема, в рішенні у справі «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів та меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів з огляду на відповідність таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення у процесуальному документі суду.

Водночас, звільняючи Особу 1 від відбування покарання з випробуванням на підставі ст.75 КК, апеляційний суд належним чином не вмотивував, які саме обставини справи та дані про особу винного дають підстави для висновку про можливість його виправлення та перевиховання без ізоляції від суспільства.

Звільняючи Особу 1 від відбування призначеного покарання у вигляді позбавлення волі з випробуванням на підставі ст.75 КК, суд апеляційної інстанції зазначив, що підставою для такого звільнення є визнання вини, щире каяття та добровільне відшкодування завданої потерпілим шкоди, що суд визнав обставинами, які пом’якшують покарання, а також позитивні характеристики винного, стан його здоров’я, наявність на утриманні матері похилого віку, позицію потерпілих, які не наполягали на суворому покаранні.

Разом з тим свого рішення про звільнення засудженого від відбування покарання суд належним чином не мотивував, не обґрунтував підстав, з яких він дійшов висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, з урахуванням ступеня тяжкості скоєного злочину, його суспільної небезпечності, а також характеру, наслідків у вигляді смерті людини, конкретних обставин скоєного, зокрема того, що Особа 1 залишив місце події, чим завідомо залишив без допомоги потерпілу, не надав їй жодної допомоги, не викликав швидкої допомоги та не повідомив поліцію про дорожньо-транспортну пригоду.

Крім того, апеляційний суд хоча й зазначив про наявність обставини, що обтяжує покарання, — скоєння злочину у стані алкогольного сп’яніння, проте недостатньою мірою врахував ступінь суспільної небезпечності цієї обставини при скоєнні злочинів проти безпеки дорожнього руху, оскільки наявність алкогольного сп’яніння знижує увагу та швидкість реакції водія, позбавляє його можливості вчасно реагувати на зміни дорожньої обстановки, що є небезпечним як для самого водія, так і для інших осіб, які є учасниками дорожнього руху, а тому зазначена обставина підвищує ступінь суспільної небезпечності скоєння зазначеного злочину.

Враховуючи наведене, ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з підстав неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність — ст.75 КК внаслідок м’якості, з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого необхідно врахувати наведене та за умови підтвердження такого ж обсягу обвинувачення і тих же обставин, що впливають на призначення покарання, визначене Особі 1 покарання із застосуванням ст.75 КК вважати неправильним застосуванням закону про кримінальну відповідальність.

Водночас твердження прокурора про те, що апеляційний суд не вправі був прийняти відмову потерпілих, які є синами померлої, від обвинувачення у скоєнні злочину, передбаченого ч.1 ст.135 КК, не заслуговують на увагу.

Суд звертає увагу на те, що поняття «потерпілий» є міжгалузевим, оскільки використовується як у кримінальному праві, так і в кримінальному процесі, і вони за змістом не є тотожними. У кримінально-правовому розумінні потерпілий — це особа, якій кримінальним правопорушенням безпосередньо заподіюється фізична, моральна та/або матеріальна шкода. Поняття «потерпілий» у кримінальному праві не має законодавчої дефініції, натомість законодавством визначено кримінально-процесуальне розуміння цього поняття. Так, у ч.1 ст.55 КПК встановлено, що потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди. У ч.2 цієї норми закону визначається момент виникнення в особи статусу потерпілого як учасника кримінального провадження: права й обов’язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого.

Водночас у ч.6 ст.55 КПК передбачено так зване правонаступництво у кримінальному провадженні. Згідно з положеннями цієї норми, якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи, положення чч.1—3 цієї статті поширюються на близьких родичів чи членів сім’ї такої особи. Зазначені особи в кримінальному процесі мають власні процесуальні права.

У доповненні до касаційної скарги прокурор, посилаючись на позицію Великої палати ВС, висловлену в постанові від 16.01.2019, вказує на відсутність у потерпілих (близьких родичів) у разі смерті особи права на примирення, оскільки воно є особистим правом потерпілого та не може бути ніким присвоєно. Зазначене право прокурор ототожнює із правом потерпілого на відмову від обвинувачення, яке він вважає належним виключно особі, що безпосередньо постраждала внаслідок вчинення щодо неї кримінального правопорушення.

Проте зазначені доводи прокурора суперечать позиції, висловленій у постанові ВП ВС від 3.07.2019, в якій сказано, що злочини, кримінальне провадження щодо яких здійснюється у формі приватного обвинувачення, завдають шкоди головним чином інтересам окремих осіб, а не суспільства, вони не є тяжкими. У п.7 ч.1 ст.284 КПК передбачено, що право відмовитися від обвинувачення має потерпілий або його представник у визначених цим кодексом випадках. У цьому випадку закон визначає потерпілими не тільки осіб, які безпосередньо постраждали від злочину, а й близьких родичів чи членів сім’ї такої особи, якщо постраждала особа померла.

Законодавець дає потерпілому можливість вибору способу реагування на злочин. Волевиявлення потерпілого про притягнення винного до кримінальної відповідальності є необхідною рушійною силою здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, яке відповідно до ч.1 ст.477 КПК може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого, а в разі його відмови від обвинувачення згідно із ч.4 ст.26, п.7 ч.1 ст.284 цього кодексу підлягає безумовному закриттю (за винятком кримінальних проваджень щодо злочинів, пов’язаних із домашнім насильством). Таким чином, законодавець передбачив безумовну підставу для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, а саме — відмову потерпілого від такого обвинувачення, небажання притягувати винну особу до кримінальної відповідальності.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що прокурор у судовому засіданні змінив пред’явлене Особі 1 обвинувачення з ч.3 ст.135 КК на ч.1 ст.135 КК, оскільки відсутній причинний зв’язок між діями обвинуваченого в частині залишення без допомоги потерпілої Особи 2 та безпосередніми наслідками у вигляді її смерті, яка настала від ушкоджень, отриманих нею під час дорожньо-транспортної пригоди. Тобто прокурор провів перекваліфікацію дій винного на злочин, кримінальне провадження щодо якого здійснюється у формі приватного обвинувачення. Потерпілими у цьому кримінальному провадженні визнані сини померлої — Особа 4 та Особа 5.

У випадку, коли прокурор в суді змінює обвинувачення з публічного на приватне, суд повинен роз’яснити потерпілому його право підтримувати обвинувачення в раніше пред’явленому обсязі та особливості кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, у тому числі відмовитися від притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності. Потерпілі в судовому засіданні не бажали підтримувати обвинувачення у раніше пред’явленому обсязі.

Якщо потерпілий не подавав заяви про злочин і до початку чи під час судового провадження не порушував питання про притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності або ж прямо і беззастережно відмовився від обвинувачення (за винятком кримінальних проваджень щодо злочинів, пов’язаних з домашнім насильством), то така позиція зумовлює припинення кримінального провадження шляхом його закриття на підставі п.7 чч.1, 7 ст.284 КПК після перекваліфікації діяння на злочин приватного обвинувачення.

За таких обставин суд апеляційної інстанції правильно взяв до уваги письмові заяви потерпілих про те, що вони не бажають притягнення Особи 1 до кримінальної відповідальності за ч.1 ст.135 КК та відмовляються від обвинувачення в цій частині. Отже, рішення суду про закриття кримінального провадження в частині обвинувачення Особи 1 за ч.1 ст.135 КК відповідає вимогам закону, а доводи, викладені в касаційній скарзі прокурора в цій частині, Суд вважає безпідставними.

Урахувавши наведене, Суд дійшов висновку, що касаційна скарга прокурора підлягає задоволенню, оскільки призначене винному покарання із застосуванням ст.75 КК є м’яким. У зв’язку із цим та керуючись стст.434, 436 КПК колегія суддів уважає за необхідне скасувати ухвалу апеляційного суду.

Із цих підстав Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу прокурора задовольнити.

Ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 19.02.2019 щодо Особи 1 скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.