Підтримання потерпілим приватного обвинувачення здійснюється лише у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення. Такий висновок зробив ВС в постанові №404/6160/16-к, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

26 червня2019 року м.Київ №404/6160/16-к

Велика палата Верховного Суду в складі:

головуючого — судді КНЯЗЄВА В.С.,
судді-доповідача ЯНОВСЬКОЇ О.Г.,
суддів: АНТОНЮК Н.О., АНЦУПОВОЇ Т.О., БАКУЛІНОЇ С.В., БРИТАНЧУКА В.В., ВЛАСОВА Ю.Л., ГРИЦІВА М.І., ГУДИМИ Д.А., ЄЛЕНІНОЇ Ж.М., ДАНІШЕВСЬКОЇ В.І., ЗОЛОТНІКОВА О.С., КІБЕНКО О.Р., ЛОБОЙКА Л.М., ЛЯЩЕНКО Н.П., ПРОКОПЕНКА О.Б., ПРОРОКА В.В., РОГАЧ Л.І., СИТНІК О.М., ТКАЧУКА О.С., УРКЕВИЧА В.Ю. —

розглянула в судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12016120020011440, за обвинуваченням Особи 1, Інформація 1, проживає за Адресою 1, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.125 Кримінального кодексу, за касаційною скаргою першого заступника прокурора Кіровоградської області на ухвалу Кіровського районного суду м.Кіровограда від 7.10.2016 та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 15.11.2016,

ВСТАНОВИЛА:

І. Обставини, встановлені рішеннями суду першої та апеляційної інстанції

Ухвалою Кіровського райсуду від 7.10.2016, залишеною без змін ухвалою АСКО від 15.11.2016, кримінальне провадження за обвинуваченням Особи 1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.125 КК, закрито на підставі п.7 ч.1 ст.284 Кримінального процесуального кодексу у зв’язку з відмовою потерпілої від обвинувачення в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення.

Згідно з пред’явленим обвинуваченням 11.09.2016 Особа 1 під час сварки з потерпілою Особою 2 кулаком завдав їй кількох ударів у обличчя та по голові, чим заподіяв останній легких тілесних ушкоджень.

ІІ. Позиція скаржника й інших учасників провадження

Короткий зміст вимог касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати зазначені рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Свої вимоги аргументує тим, що розгляд у суді першої інстанції відбувся за відсутності прокурора, участь якого в силу ст.36 КПК є обов’язковою. Заперечує правильність рішення суду про недопуск прокурора до участі в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення щодо Особи 1, оскільки обвинувальний акт прокурором направлявся в суд, і, позбавивши прокурора можливості брати участь в судовому засіданні, суд порушив принцип змагальності сторін, чим обмежив права потерпілої, адже вона мала би доводити фактичні обставини кримінального провадження за відсутності доказів на підтвердження обвинувачення.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор у порядку ст.4342 КПК подав клопотання про передання кримінального провадження на розгляд Великої палати Верховного Суду, мотивуючи це тим, що справа містить виключну правову проблему й таке передання необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. На обґрунтування заявлених вимог скаржник зазначав, що місцевим судом, на порушення ч.3 ст.36 КПК, не було допущено прокурора Кіровоградської місцевої прокуратури, який здійснював нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва в кримінальному провадженні стосовно Особи 1. Указані порушення, на думку прокурора, обмежили права потерпілої Особи 2 та позбавили прокурора можливості реалізувати свої процесуальні права та обов’язки.

Таким чином, на переконання скаржника, обов’язок доведення вини обвинуваченого суд поклав на потерпілу, яка, не маючи ані доказів, ані будь-яких матеріалів кримінального провадження, була позбавлена можливості довести фактичні обставини вчинення кримінального правопорушення та підтвердити правильність кваліфікації дій обвинуваченого.

У судовому засіданні прокурор Чупринська Є.М. просила задовольнити касаційну скаргу першого заступника прокурора Кіровоградської області. Під час судового засідання прокурор зазначила, що процесуальний порядок здійснення досудового розслідування та судового розгляду кримінального провадження у формі приватного обвинувачення не відрізняється від загального порядку, крім права потерпілого ініціювати таке провадження та обов’язку суду закрити його у випадку відмови потерпілого від обвинувачення.

Рух справи за касаційною скаргою

<…> Ухвалою ВС у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного кримінального суду від 9.04.2019 клопотання прокурора задоволено, а кримінальне провадження щодо Особи 1 передано на розгляд ВП ВС.

ВС від 9.04.2019 зазначив, що підставами для передання справи на розгляд ВП ВС є необхідність розв’язання таких питань:

1) чи належить до функцій підтримання публічного обвинувачення участь прокурора в судовому розгляді кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення?

2) чи включає в себе поняття «державне обвинувачення» провадження у формі приватного обвинувачення з огляду на положення стст.129, 1311 Конституції, ч.4 ст.26, ч.5 ст.340, ст.477 КПК?

3) чи обов’язкова участь прокурора під час судового розгляду кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення з огляду на процесуальні гарантії сторін провадження, визначені в ст.22 КПК?

ВП ВС, оцінивши наявність виключної правової проблеми в цьому кримінальному провадженні з урахуванням кількісного та якісного критеріїв, ухвалою від 14.05.2019 кримінальне провадження щодо Особи 1 прийняла до касаційного розгляду.

ІІІ. Позиція ВП ВС та мотиви, якими керувався Суд при ухваленні постанови

ВП ВС заслухала суддю-доповідача, дослідила аргументи учасників кримінального провадження й дійшла таких висновків.

У стст.129, 1311 Конституції передбачено, що конституційною функцією прокурора й засадою судочинства є підтримання прокурором публічного обвинувачення в суді.

Однак кримінальне процесуальне законодавство оперує поняттям «державне обвинувачення», яке відповідно до п.3 ч.1 ст.3 КПК є процесуальною діяльністю прокурора, що полягає в доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.

У п.1 ч.1 ст.2 закону «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII серед функцій прокуратури визначено підтримання державного обвинувачення в суді.

Отже, термінологія Конституції та галузевого кримінального процесуального законодавства відрізняється визначенням такої функції прокуратури, як підтримання обвинувачення в суді.

Однак захист інтересів особи та суспільства, які постраждали під час учинення кримінального правопорушення, що визначено в ст.2 КПК як завдання кримінального провадження, є основною метою діяльності органів прокуратури, яку закріплено в Конституції як підтримання публічного обвинувачення в суді. Такий підхід корелює із сучасними тенденціями розвитку правової держави та принципом верховенства права.

Водночас термінологічна колізія в частині конституційно-правового та галузевого визначення функції прокуратури може бути пояснена гармонізацією конституційно-правового регулювання функціонування органів прокуратури з відповідними міжнародними стандартами.

Так, згідно з п.12 Керівних принципів ООН щодо ролі обвинувачів, прийнятих восьмим конгресом ООН з профілактики злочинності і поводження з порушниками (27 серпня — 7 вересня 1990 р.), при виконанні своїх обов’язків обвинувачі захищають державні інтереси, діють об’єктивно, належним чином ураховують положення підозрюваного й жертви та звертають увагу на всі обставини, що мають відношення до справи, незалежно від того, вигідні або невигідні вони для підозрюваного. Тож державні інтереси з огляду на концепцію загального інтересу, прав і свобод людини, по суті, є тотожними публічним інтересам.

Відповідно до п.1 рекомендації REC (2000) 19 Комітету міністрів державам-членам «Про роль служби публічного обвинувачення в системі кримінальної юстиції» (ухвалена 6.10.2000 на 724-му засіданні заступників міністрів) публічні обвинувачі — це державний орган, який від імені суспільства й у суспільних інтересах забезпечує правозастосування в разі, якщо порушення закону має наслідком кримінальне покарання, з урахуванням, з одного боку, прав особи, а з другого — потрібної дієвості системи кримінальної юстиції.

Зважаючи на визначення приватного обвинувачення як інституту кримінального процесуального права, спрямованого на захист суто особистих інтересів потерпілого, такий вид обвинувачення не може бути ототожнений з публічним, у тому числі державним обвинуваченням.

Специфіка здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення регламентується гл.36 КПК. Особливості кримінального провадження у формі приватного обвинувачення такі:

1) підставою для початку досудового розслідування кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є подання потерпілим (фізичною чи юридичною особою) до слідчого, прокурора, іншої службової особи органу, уповноваженого на початок досудового розслідування, заяви про вчинення кримінальних правопорушень, вичерпний перелік яких закріплено в ст.477 КПК (ч.4 ст.26, ч.1 ст.478 КПК);

2) відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК, його представника, від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження (ч.4 ст.26, п.7 ч.1 ст.284 КПК).

Отже, кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення, як свідчить зміст гл.36 КПК, має особливість стосовно початку такого провадження та його завершення. Жодних інших особливостей кримінального провадження у формі приватного обвинувачення ні гл.36 КПК, ні іншими положеннями КПК не передбачено. Тобто після того, як кримінальне провадження розпочато за заявою потерпілого про вчинення кримінального правопорушення, що міститься в переліку таких правопорушень у ст.477 КПК, задіюється ресурс органів досудового розслідування та прокуратури, який слугує подальшою рушійною силою здійснення досудового розслідування та підтримання обвинувачення під час судового розгляду.

Таким чином, визначений КПК процесуальний порядок здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, за своєю правовою природою, є приватно-публічним різновидом кримінального провадження, і його варто розглядати як диференціацію форми такого провадження в межах загальної його форми, врегульованої КПК.

Обвинувачення може підтримуватися потерпілим та/або його представником лише у випадках, передбачених у ч.3 ст.338 КПК (зміна прокурором обвинувачення в суді) та ч.2 ст.340 КПК (відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення). Такий висновок корелює з п.19 ч.1 ст.3 КПК щодо віднесення до сторони обвинувачення потерпілого, його представника та законного представника тільки у випадках, установлених КПК, та з п.4 ч.3 ст.56 КПК, згідно з яким під час судового провадження потерпілий має право підтримувати обвинувачення в суді у випадку відмови прокурора від підтримання держобвинувачення.

Водночас у ч.5 ст.340 КПК передбачено, що у випадку висловлення потерпілим згоди на підтримання обвинувачення в суді, якщо прокурор відмовився від підтримання держобвинувачення, кримінальне провадження за відповідним обвинуваченням набуває статусу приватного та здійснюється за процедурою приватного обвинувачення.

Тлумачення норм КПК в їх системному зв’язку дозволяє дійти висновку про те, що варто розрізняти поняття «кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення» та «підтримання потерпілим приватного обвинувачення».

Якщо під «кримінальним провадженням у формі приватного обвинувачення» слід розуміти провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором на підставі заяви потерпілого щодо кримінальних правопорушень з числа перелічених у ч.1 ст.477 КПК та здійснюється в загальному порядку, передбаченому КПК, то підтримання потерпілим приватного обвинувачення здійснюється лише у випадку відмови прокурора від підтримання держобвинувачення.

Тобто кримінальне провадження, здійснюване на підставі ч.5 ст.340 КПК, є окремою формою кримінального провадження, особливостями якої є:

1) підтримання обвинувачення потерпілим в суді;

2) відмова потерпілого, а у випадках, передбачених у КПК, його представника від обвинувачення є безумовною підставою для

закриття кримінального провадження (ч.4 ст.26, п.7 ч.1 ст.284 КПК).

Чинне кримінальне процесуальне законодавство встановлює, що судовий розгляд кримінального провадження здійснюється за обов’язкової участі сторін кримінального провадження, крім випадків, передбачених КПК (ч.2 ст.318 КПК). Відповідно до ч.3 ст.36 КПК участь прокурора в суді є обов’язковою, крім випадків, передбачених КПК (таким випадком є відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення). Частина 2 ст.318 та ст.324 КПК також не містять винятків, за яких участь прокурора була б не обов’язковою, так само як не містить таких винятків і гл.36 КПК, яка встановлює порядок здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Крім того, ст.5 закону №1697-VII закріплює положення, що функції прокуратури здійснюються виключно прокурорами.

Виконання стороною обвинувачення процесуального обов’язку щодо досудового розслідування кримінального правопорушення в провадженнях у формі приватного обвинувачення та підтримання державного обвинувачення в суді є гарантією реалізації засад рівності, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і в доведенні їх переконливості перед судом, передбачених у ст.22 КПК.

Також чинним КПК не урегульований процесуальний порядок передання матеріалів кримінального провадження від прокурора до потерпілого у справах приватного обвинувачення з метою надання їх суду для дослідження та ухвалення законного, обґрунтованого та мотивованого рішення. Утрачається сенс збирання доказів прокурором на стадії досудового розслідування.

Європейський суд з прав людини вважає, що в тих випадках, коли усне слухання справи оцінюється як сприятливий фактор для судового рішення за «будь-яким кримінальним обвинуваченням» особи і в тих випадках, коли, отримавши адекватну можливість бути присутнім на судовому засіданні, захист не відмовився від неї, то присутність у суді прокурора, як правило, є необхідним, щоб уникнути законних сумнівів, які можуть виникнути щодо неупередженості суду (рішення у справах «Карелін проти Росії», заява №926/08, п.76; «Озеров проти Росії», заява №64962/01, пп.52—54).

Виходячи з викладеного вище, відсутність прокурора під час судового розгляду кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, свідчить:

1) про відсутність сторони обвинувачення (адже потерпілий згідно з гл.36 КПК не уповноважений підтримувати обвинувачення, а, враховуючи його правовий статус, він і фактично неспроможний ефективно здійснювати збирання доказів та підтримувати обвинувачення самостійно);

2) про порушення засад рівності, змагальності сторін та свободи в поданні ними до суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості;

3) про відсутність балансу приватних і публічних інтересів у таких кримінальних провадженнях.

У зв’язку із цим участь прокурора в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення є додатковою правовою гарантією забезпечення прав потерпілого в кримінальному провадженні, а також сприяє повному, всебічному та об’єктивному розгляду справи.

Висновки щодо застосування норм права

На підставі викладеного вище ВП ВС дійшла таких висновків:

1) участь прокурора в судовому розгляді кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення, врегульованому приписами гл.36 КПК, належить до функції підтримання публічного обвинувачення;

2) установлений у гл.36 КПК процесуальний порядок здійснення кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення, за правовою природою, є приватно-публічною формою обвинувачення й не виключає повноважень прокурора щодо здійснення ним функцій процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання держобвинувачення в суді, крім повноваження ініціювати кримінальне провадження за відсутності заяви потерпілого про злочин;

3) участь прокурора під час судового розгляду кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення як гарантія забезпечення засад рівності та змагальності, а також захисту прав і законних інтересів потерпілого є обов’язковою, крім випадку, коли прокурор відмовився від підтримання держобвинувачення, а потерпілий висловив згоду на підтримання обвинувачення в суді (ч.5 ст.340 КПК).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

ВП ВС уважає, що відмова прокурору в участі в судовому засіданні судом першої інстанції, а також судом апеляційної інстанції під час перегляду зазначеного судового рішення є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону (п.3 ч.2 ст.412 КПК).

Відповідно до ч.2 ст.436 КПК суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення і призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної інстанції.

Підставами для скасування або зміни рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції відповідно до п.1 ч.1 ст.438 КПК є, зокрема, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

Таким чином, ВП ВС уважає, що касаційна скарга першого заступника прокурора Кіровоградської області підлягає задоволенню, а ухвала Кіровського райсуду від 7.10.2016 та ухвала АСКО від 15.11.2016 — скасуванню на підставі п.1 ч.1 ст.438 КПК з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

Під час нового розгляду кримінального провадження суду першої інстанції необхідно здійснити провадження згідно із загальними вимогами з урахуванням висновків ВП ВС щодо застосування норм права, передбачених у ч.3 ст.36 та гл.36 КПК, забезпечуючи дотримання засад рівності, змагальності сторін та свободи в поданні ними своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

Враховуючи викладене та керуючись стст.412, 433, 4341, 4342, 436, 438, 442 КПК, ВП ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу першого заступника прокурора Кіровоградської області в кримінальному провадженні за обвинуваченням Особи 1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.12 КК, задовольнити.

Ухвалу Кіровського районного суду м.Кіровограда від 7.10.2016 та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 15.11.2016 щодо Особи 1 скасувати та призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.