Законодавчі обмеження на проведення слідчих (розшукових) дій «прив’язані» саме до закінчення, а не завершення досудового розслідування.

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

17 лютого 2021 року м.Київ №344/6630/17

Верховний Суд колегією суддів третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого — БУЛЕЙКО О.Л.,

суддів: ІВАНЕНКА І.В., ФОМІНА С.Б. —

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги прокурора Журавльова Є.Є., який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, та захисника Войцеховської Т.М. на вирок Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 4.03.2020 та ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 2.07.2020 у кримінальному провадженні, дані про яке внесено до ЄРДР за №*01655, за обвинуваченням Особи 1, Інформація 1, громадянина України, котрий народився у сел. Малокатеринівка Запорізького району Запорізької області, зареєстрований за Адресою 1, проживає за Адресою 2, такого, що не має судимості в силу ст.89 Кримінального кодексу, у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.185 КК.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами обставини

Вироком Івано-Франківського міського суду від 4.03.2020 Особу 1 засуджено за ч.3 ст.185 КК та призначено покарання у виді позбавлення волі на 3 роки.

На підставі ст.75 КК Особу 1 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки та покладено обов’язки, передбачені ст.76 КК.

Прийнято рішення щодо речових доказів та процесуальних витрат.

Згідно з вироком Особу 1 визнано винуватим у тому, що він наприкінці серпня 2016 року, у вечірній час, перебуваючи на 9-му поверсі під’їзду №2 у будинку за Адресою 3, діючи умисно, шляхом просунення дерев’яної швабри через металеві решітчасті двері, незаконно проник до приміщення на сходовій клітці, звідки за допомогою дерев’яної швабри таємно викрав належне потерпілій Особі 2 туристичне спорядження, чим завдав їй матеріальну шкоду на загальну суму 6451 грн. Після чого залишив місце скоєння злочину, розпорядившись викраденим майном на власний розсуд.

Ухвалою Івано-Франківського АС від 2.07.2020 вирок Івано-Франківського міського суду від 4.03.2020 щодо Особи 1 залишено без зміни.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник Войцеховська Т.М., посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить судові рішення щодо Особи 1 змінити. Вказує, що в основу обвинувачення щодо Особи 1 покладено недопустимі докази, які були отримані стороною обвинувачення з порушенням вимог кримінального процесуального закону. Також, на її думку, судами безпідставно визнано загороджені сходи «іншим приміщенням», а тому дії засудженого Особи 1 необхідно кваліфікувати за ч.1 ст.185 КК та на підставі ч.1 ст.49 КК звільнити останнього від кримінальної відповідальності у зв’язку з закінченням строків давності.

У касаційній скарзі прокурор Журавльов Є.Є., посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого, просить ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. Зазначає, що положення ст.75 КК до Особи 1 застосовано неправильно, що в свою чергу призвело до м’якості призначеного йому покарання. Виправлення засудженого вважає можливим лише в умовах відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Всупереч приписам ст.419 Кримінального процесуального кодексу апеляційний суд відповідних доводів апеляційної скарги прокурора належним чином не перевірив, свого рішення у цій частині не мотивував та необґрунтовано залишив вирок місцевого суду щодо Особи 1 без зміни, чим істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні захисник Войцеховська Т. М. підтримала свою касаційну скаргу, просила судові рішення щодо Особи 1 змінити. Заперечила проти задоволення касаційної скарги прокурора.

Прокурор Шевченко О.О. підтримала касаційну скаргу прокурора та заперечувала проти задоволення касаційної скарги захисника <…>.

МОТИВИ СУДУ

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу захисника, в якій порушувалися питання недопустимості доказів, які були покладені в основу обвинувального вироку щодо Особи 1, апеляційний суд в ухвалі навів докладні мотиви прийнятого рішення і не встановив істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які би перешкодили суду першої інстанції повно і всебічно розглянути справу та дати правильну юридичну оцінку вчиненому.

За встановлених місцевим та апеляційним судами фактичних обставин кримінального провадження дії Особи 1 за ч.3 ст.185 КК кваліфіковані вірно.

Натомість доводи захисника про правову оцінку таких дій за ч.1 ст.185 КК, оскільки самовільно загороджене приміщення не охоплюється поняттям «інше приміщення», колегія суддів вважає безпідставними.

Так, за ч.3 ст.185 КК передбачена кримінальна відповідальність за крадіжку, поєднану з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому.

Тлумачення поняття «інше приміщення» закріплено доктриною кримінального права та відповідно до усталеної практики поняття «інше приміщення» включає різноманітні постійні, тимчасові, стаціонарні або пересувні будівлі чи споруди, призначені для розміщення людей або матеріальних цінностей (виробниче або службове приміщення підприємства, установи чи організації, гараж, інша будівля господарського призначення, відокремлена від житлових будівель, тощо).

Під «сховищем» розуміється певне місце чи територію, відведені для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, які мають засоби охорони від доступу до них сторонніх осіб (огорожа, наявність охоронця, сигналізація тощо), а також залізничні цистерни, контейнери, рефрижератори, подібні сховища тощо.

У постанові об’єднаної палати ККС від 19.11.2018 (справа №205/5830/16-к) визначено, що під поняттям «сховище» розуміється певне місце або територія, які використовуються для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, та мають будь-які засоби охорони від доступу сторонніх осіб (наприклад, огорожа, наявність охорони, сигналізація), що унеможливлюють (суттєво ускладнюють) вільне та безперешкодне потрапляння на них сторонніх осіб.

Разом із тим, поняття житло, інше приміщення чи сховище в деяких випадках можуть співпадати за обсягом. Так, поняття «житло» та «інше приміщення» охоплюються родовим поняттям «приміщення», а поняття «житло» та «інше приміщення» можуть частково співпадати за обсягом із поняттям «сховище». Так, іноді житло або приміщення можуть водночас мати певні ознаки сховища (оскільки в них може постійно чи тимчасово зберігатися певне майно), водночас сховище не обов’язково має бути розташованим в приміщенні.

Тому в цілях кваліфікації злочину за ч.3 ст.185 КК встановлення факту крадіжки, поєднаної з проникненням до житла або іншого приміщення, не потребує подальшого встановлення і доказування ознак сховища.

Відповідно до висновку Великої палати ВС, викладеного в постанові від 18.04.2018 (справа № 569/1111/16-к), «проникнення» як кваліфікуюча ознака передбачає, що особа потрапила у житло, інше приміщення чи сховище незаконно, тобто за відсутності права перебувати в місці, де знаходиться майно (всупереч волі законного володільця, шляхом обману, за відсутності визначених законом підстав чи на порушення встановленого законом порядку). Спосіб проникнення (застосування фізичних чи інтелектуальних зусиль) принципового значення для встановлення кваліфікуючої ознаки «проникнення» не має. При вирішенні питання про застосування кваліфікуючої ознаки «проникнення у житло, інше приміщення чи сховище» вирішальне значення мають режим доступу до приміщення (вільний/обмежений) під час вчинення злочину та наявність у особи умислу на незаконне входження (потрапляння) до приміщення або незаконне перебування в ньому з метою заволодіння чужим майном».

Відповідно до фактичних обставин кримінального провадження, дії Особи 1 відповідають зазначеним критеріям. Так, злочин вчинено у вечірній час, засуджений, перебуваючи у під’їзді будинку на 9-му поверсі, підіймаючись на горище, побачив багато речей, що знаходились на сходовій клітці, яка була загороджена металевими решітчастими дверима, що свідчило про відсутність вільного доступу, та шляхом просунення дерев’яної швабри через металеві решітчасті двері, тобто засуджений розумів, що доступ до цих речей стороннім особам суттєво ускладнений та безперешкодно потрапити на цю сходову ділянку він не може, таємно викрав майно, що належало потерпілій Особі 2. Таким чином, судом вірно встановлено, що в цьому випадку мало місце проникнення до приміщення.

Отже, дії засудженого Особи 1 були правильно кваліфіковані за ч.3 ст.185 КК. За обставин цієї справи термінологічне уточнення, що в даному випадку проникнення до загородженої сходової клітки охоплюється поняттям проникнення до «іншого приміщення», а не «сховища», не впливає на кваліфікацію.

Такий висновок суду зроблено з дотриманням вимог ст.23 КПК на підставі об’єктивного з’ясування всіх обставин, підтверджених доказами, які було досліджено та перевірено під час судового розгляду, а також оцінено відповідно до ст.94 цього кодексу.

В основу вироку суд обґрунтовано поклав показання засудженого Особи 1, потерпілої Особи 2, надані письмові докази — дані протоколу прийняття заяви Особи 2 про вчинення кримінального правопорушення, дані протоколів слідчих дій, висновку судово-товарознавчої експертизи.

Доводи сторони захисту про істотне порушення судом першої інстанції вимог кримінального процесуального закону, яке, на думку захисника, полягає у тому, що суд ухвалив вирок на недопустимих доказах, які були отримані стороною обвинувачення з порушенням вимог кримінального процесуального закону, а саме, як такі, що були зібрані після закінчення досудового розслідування, є неспроможними з огляду на таке.

Згідно з положеннями стст.86, 87 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може послатися суд при ухваленні судового рішення. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами, в тому числі внаслідок порушення права особи на захист та шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених КПК, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень.

Так, відповідно до п.5 ч.1 ст.3 КПК досудове розслідування починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акту, клопотання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Отже, закон пов’язує закінчення досудового розслідування з постановленням процесуального рішення — постанови про закриття кримінального провадження, або вчиненням комплексу процесуальних дій, пов’язаних з направленням до суду обвинувального акту чи відповідного клопотання. У §1 гл.24 КПК розкриваються відповідні форми закінчення досудового розслідування.

За загальним правилом, слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії можуть проводитися лише в розпочатому кримінальному провадженні, відомості про яке занесені до ЄРДР, та не можуть проводитися після закінчення строків досудового розслідування. Будь-які слідчі (розшукові) дії, проведені з порушенням цього правила, є недійсними, а встановлені внаслідок них докази — недопустимими (ч.3 ст.214, ч.8 ст.223, ст.219 КПК).

Окрім того, закон містить поняття «завершення» як проміжний етап досудового розслідування. Досудове розслідування, яке має наслідком звернення до суду з обвинувальним актом або з клопотанням про застосування примусових заходів, має три ключові віхи:

початок — визначається внесенням відомостей до ЄРДР;

завершення — пов’язується з фактом відкриття матеріалів досудового розслідування підозрюваному, його захиснику, законному представнику, захиснику особи та іншим особам відповідно до положень ст.290 КПК;

закінчення — фіксується направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру.

Тобто кінцевим моментом строку досудового розслідування є його закінчення, як це передбачено у ст.219 КПК, та не має точок дотику із завершенням досудового розслідування. До цього слід додати, що законодавчі обмеження на проведення слідчих (розшукових) дій «прив’язані» саме до закінчення, а не до завершення досудового розслідування.

Так, 27.04.2017 Особі 1 було повідомлено про завершення досудового розслідування, вручено йому повідомлення про підозру, надано пам’ятку про процесуальні права та обов’язки підозрюваного та відповідно до протоколу ознайомлено з матеріалами досудового розслідування в повному обсязі.

На думку захисника Войцеховської Т.М., саме після повідомлення про завершення досудового розслідування та вручення повідомлення про підозру Особі 1 досудове розслідування в даному кримінальному провадженні закінчилося, а тому, всі подальші слідчі дії є незаконними та отриманні за результатами їх проведення докази — недопустимими, оскільки зібранні з порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Однак, як вбачається з матеріалів кримінального провадження, після повідомлення Особі 1 про завершення досудового розслідування обвинувальний акт щодо нього не було складено та передано до суду та відповідно до реєстру матеріалів досудового розслідування постановою від 10.05.2017 було відновлено досудове розслідування, а 11.05.2017 вручено Особі 1 повідомлення про зміну підозри з ч.1 ст.185 на ч.3 ст.185 КК у межах строку досудового розслідування.

Після чого, 22.05.2017 Особі 1 та захиснику Войцеховській Т.М. було надано копії обвинувального акту та реєстру матеріалів досудового розслідування, а 23.05.2017 обвинувальний акт було направлено до суду.

За таких обставин, проведені органами досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо Особи 1 слідчі дії після 27.04.2017 здійснені відповідно до вимог кримінального процесуального закону, а встановлені внаслідок таких слідчих дій докази є допустимими та можуть бути використані при винесенні процесуальних рішень, до такого висновку дійшов суд апеляційної інстанції, з яким погоджується і колегія суддів, предметом дослідження якого було питання використання доказів, зібраних у непередбачений законом строк та спосіб.

Таким чином, дослідивши та проаналізувавши вказані докази, надавши кожному з них оцінку на предмет допустимості, а сукупності зібраних доказів — на предмет достатності для підтвердження обвинувачення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості Особи 1 у таємному викраденні майна Особи 2, поєднаному з проникненням до іншого приміщення за обставин, вказаних у вироку, та ухвалив рішення, яке відповідає вимогам стст.370, 374 КПК.

Такий висновок суду достатньо мотивований й ґрунтується на даних, які були належним чином перевірені в судовому засіданні та змістовно наведені у вироку, в тому числі, й на результатах перевірки доводів сторони захисту про недопустимість окремих доказів сторони обвинувачення.

Перевіривши вирок в апеляційному порядку, апеляційний суд дав належну оцінку доводам апеляційної скарги захисника, які є аналогічним доводам її касаційної скарги, та навівши підстави прийнятого рішення, обґрунтовано відмовив у їх задоволенні, з якими погоджується суд касаційної інстанції.

Що стосується доводів прокурора про неправильне застосування судом закону України про кримінальну відповідальність, що призвело до невідповідності призначеного Особі 1 покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину й особі засудженого через м’якість, то вони є необґрунтованими <…>.

Переконливих доводів, які би ставили під сумнів вмотивованість висновків суду з питань правильності застосування закону України про кримінальну відповідальність при призначенні засудженому покарання, справедливість обраного Особі 1 заходу примусу, а також які б свідчили про неможливість досягти мети покарання через визначений судом порядок його відбування, прокурор у касаційній скарзі не навів.

Призначене Особі 3 покарання відповідає вимогам стст.50, 65 КК, є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів, домірним вчиненому. Підстав вважати його явно несправедливим через м’якість колегія суддів не вбачає.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, не встановлено.

За таких обставин, касаційні скарги захисника та прокурора не підлягають задоволенню.

Керуючись стст.433, 434, 436, 441, 442 КПК, ВС

УХВАЛИВ:

Вирок Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 4.03.2020 та ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 2.07.2020 щодо Особи 1 залишити без зміни, а касаційні скарги захисника та прокурора — без задоволення.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

Джерело Закон і Бізнес