Фабула судового акта: Товариство з обмеженою відповідальнітю (ТОВ) позивалось до районного відділу державної виконавчої служби і просило визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця ДВС про відкриття виконавчого провадження.

Позовні вимоги ТОВ мотивовувало тим, що виконавче провадження було відкрито на виконання ухвали слідчого судді про накладення арешту на майно в рамках кримінального провадження. При цьому позивач, зокрема, зазначав, що всупереч вимогам законодавства щодо обов’язкової видачі судом виконавчого листа у разі виконання судового рішення у кримінальному провадженні органами ДВС виконавчий лист судом видано не було. ТОВ також вважало, що що ухвала слідчого судді суду першої інстанції про накладення арешту на майно в силу приписів ст. 175 КПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) виконується слідчим, прокурором та не підлягає виконанню в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», відтак відкриття відповідачем оскаржуваною постановою виконавчого провадження є протиправним.

Вважаючи, що спір підлягає розгляду в порядку кримінального судочинства, окружний адміністративний суд ухвалою, залишеною без змін ухвалою апеляційного адміністративного суду, провадження у справі закрив.

Доводи ТОВ, що звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою зводились до того, що оскільки ним оскаржується не безпосередньо ухвала слідчого судді про накладення арешту на майно, а постанова державного виконавця про відкриття виконавчого провадження, спір у цій справі має бути вирішений за правилами адміністративного судочинства. Крім того, КПК України не визначає порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності ДВС, прийнятих чи вчинених у рамках кримінального провадження.

Рішення у справі було прийняте Великою Палатою Верховного Суду, скаргу ТОВ задовольнила, підтвердивши правовий висновок про те, що оскільки КПК України дійсно не передбачений порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності ДВС при примусовому виконанні судових рішень, прийнятих у кримінальному провадженні, учасники виконавчого провадження можуть оскаржити такі рішення, дії чи бездіяльність у порядку адміністративного судочинства.

Постанова ВП ВС обґрунтована наступними приписами законодавства.

Ст. 1 Закону України №1404-VIII «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) — це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Згідно зі ст. 3 цього ж Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема, ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом.

Ч. 1 ст. 74 вказаного Закону визначено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Однак КПК України, передбачаючи можливість виконання судових рішень органами ДВС, не встановлює порядок оскарження дій, рішень чи бездіяльності державного виконавця при виконанні рішень, прийнятих у кримінальному провадженні.

В свою чергу ст. 181 КАС України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Аналогічна норма закріплена у ч. 1 ст. 287 КАС України у чинній редакції.

Безумовно читачів буде цікавити рішення суду по суті справи. Як свідчить ЄДРСР України, 20 лютого 2020 року цю справу було розглянуто окружним адміністративним судом, який відмовив ТОВ в позові, зазначивши, зокрема, що «Кримінальний процесуальний кодекс України не містить порядку виконання ухвали слідчого судді про арешт майна, тому для вказаних цілей в обов`язковому порядку повинен використовуватись Закон №1404-VIII, оскільки саме цей закон передбачає процедуру примусового виконання рішень та ухвал судів».

Суд також звернув увагу на те, що позивач обрав неналежний спосіб захисту своїх прав, оскільки за умови не скасованої ухвали слідчого судді, накладення арешту на майно є неминучим та повинно бути виконано в той чи інший спосіб і є кінцевою метою на яку спрямована дія даної ухвали. Отже, спосіб виконання названої ухвали жодним чином не впливає на права позивача. Натомість, позивач повинен захищати свої права шляхом оскарження ухвали слідчого судді.

Джерело Протокол