Висновок ВС щодо права на відшкодування моральної шкоди через тривале невиконання остаточного рішення ЄСПЛ

Фабула судового акту: Невиконання судових рішень вже давним давно стало «притчей во языцех». При цьому таке невиконання відбувається як внаслідок відсутності у боржника коштів та/або майна на яке можна накласти стягнення або ж внаслідок недбалого ставлення органів, які здійснюють примусове виконання судових рішень до своїх обов’язків.

Як на мене досить дивною є позиція державних виконавців, які з одних їм відомих причин саботують виконання рішень Європейського суду з прав людини адже стягувач, який пройшов ВСІ національні судові інстанції і який нарешті отримав сатисфакцію з держави в наслідок порушення його прав фактично не може її отримати. Як на мене від цього страждає не тільки стягувач – від цього страждає престиж країни як такої.

У даній справі стягувач на користь якого ЄСПЛ стягнув компенсацію звернувся до адмінсуду із позовом про визнання дій державного виконавця протиправними в частині нестягнення пені за тривале невиконання рішення Євросуду та закінчення виконавчого провадження. Такі вимоги судом було задоволено. Проте, ДВС так і не поновив виконавче провадження.

У зв’язку із цим стягувач просив суд просив визнати бездіяльність ДВС протиправною та стягнути з департаменту ДВС моральну шкоду в сумі 43 020 грн.

Судом першої інстанції такі вимоги задоволено частково – хоча і бездіяльність визнано протиправною, однак суд першої інстанції визначив, що моральна шкода у даному випадку стягнута бути не може оскільки позивачем не доведено причинний зв`язок між фактом невиконання Департаментом ДВС рішення суду та душевними стражданнями, завданими позивачу та членам його сім`ї у зв`язку з тривалим невиконанням рішення відповідачем.

Однак апеляційний суд з таким рішенням не погодився так таки стягнув з ДВС моральну шкоду.

Своє рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що відповідно до прецедентної практики Європейського Суду з прав людини право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презумується, а тому позивач має право на відшкодування моральної шкоди.

На таке рішення ДВС було подано касаційну скаргу доводи якої звелись до того, що суд апеляційної інстанції неправомірно стягнув моральну шкоду з відповідача, оскільки моральна шкода повинна відшкодовуватися державою, а не органом державної виконавчої служби.

В свою чергу такі доводи Касаційним адміністративним судом було відхилено.

Мотивуючи своє рішення КАС послався на те, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст.ст. 3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

Водночас згідно ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача — органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується — обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача.

Отже негативні емоції позивача внаслідок тривалого та умисного не розгляду його звернення перебувають у причинно-наслідковому зв`язку із діями відповідача, а відтак завдали йому моральної шкоди. Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивачу була завдана моральна шкода шляхом тривалого невиконання судового рішення відповідачем, є правильним та обґрунтованим.

Джерело Протокол

Роз’яснення ВС щодо повного виконання рішень ЄСПЛ

Рішення Європейського суду з прав людини буде виконане остаточно після сплати кожному заявникові відшкодування та виконання рішень національних судів, невиконання яких стало підставою для звернення до ЄСПЛ.

Про це йдеться у постанові Верховного Суду № 820/4832/17, передає «Закон і Бізнес».

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув справу, у якій позивач просив визнати протиправною бездіяльність Міністерства юстиції України у виконавчих провадженнях, що призвела до невиконання рішення ЄСПЛ у справі «Віталій Іванович Кулик проти України та 191 інша заява». Бездіяльність полягала у невиконанні рішень національних судів, ухвалених на його (позивача) користь у 2010–2011 роках.

Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили частково. Відповідач оскаржив ці рішення в касаційному порядку, пославшись на те, що державний виконавець провів усі необхідні та передбачені законодавством дії з виконання рішення ЄСПЛ, ухваленого на користь позивача.

Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу Мін’юсту України, вказавши, що викладені в ній доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.

Спір стосується виконання судового рішення ЄСПЛ від 15 червня 2017 року у справі «Віталій Іванович Кулик проти України та 191 інша заява», у якому зазначено, що Уряд України як держава-відповідач подав односторонні декларації з метою врегулювання порушених у цих заявах питань (з приводу визнання тривалості виконання рішень національних судів), і запропоновано ЄСПЛ вилучити заяви з реєстру справ відповідно до ст. 37 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Уряд зобов’язався виконати рішення національних судів, зазначених у додатку, які ще підлягають виконанню, а також сплатити кожному заявнику 1000 євро.

ЄСПЛ прийняв рішення стосовно схвалення умов односторонньої декларації, про що Уряд України одержав повідомлення 24 липня 2017 року.
Виконання функції органу, відповідального за забезпечення представництва України в ЄСПЛ та виконання його рішень, покладено на Міністерство юстиції (постанова КМУ від 31 травня 2006 року № 784 «Про заходи щодо реалізації Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»»), структурним підрозділом якого є Державна виконавча служба.

ВС вказав на правильність висновків судів попередніх інстанцій, які зазначили, що саме вимогами Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» й положеннями Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення платежів, пов’язаних з виконанням рішень закордонних юрисдикційних органів, прийнятих за наслідками розгляду справ проти України (затвердженого постановою КМУ від 7 березня 2007 року № 408) передбачено, що виплата коштів за рішенням ЄСПЛ в частині виконання рішень національного суду та сплати пені здійснюється за вимогами державного виконавця ДВС України, а виплата коштів на виконання рішення національного суду відбувається не за рахунок відповідача за рішенням національного суду, а з відповідної бюджетної програми Державного бюджету України.

Водночас у цій справі державний виконавець, вчиняючи виконавчі дії з виконання рішення ЄСПЛ, не врахував приписів зазначених вище Закону й Порядку № 408, а також Порядку взаємодії Державної виконавчої служби України та Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини під час забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання рішень Європейського суду з прав людини (затвердженого наказом Мін’юсту України 23 вересня 2013 року № 1989/5), які є спеціальними у спірних відносинах, і помилково керувався виключно положеннями Закону України «Про виконавче провадження», Порядком погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою (затвердженим постановою КМУ від 3 вересня 2014 року № 440) і Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (затвердженим постановою КМУ від 3 серпня 2011 року № 845).

Державний виконавець, всупереч вимогам п. 9 Порядку № 1989/5, у місячний строк з дня отримання автентичного перекладу рішення ЄСПЛ не організував перевірки стану виконання рішення національного суду, не вжив заходів щодо його виконання, не повідомив Секретаріату Урядового уповноваженого у справах ЄСПЛ про неможливість виконання рішення національного суду. Отже, вжиті державним виконавцем заходи не призвели до виконання рішення ЄСПЛ в частині виконання рішень національних судів, оскільки кошти на підставі вказаних судових рішень на користь позивача не виплачені.

Таким чином, державний виконавець не

вчинив дій, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», вимогами Порядку № 408 та Порядку № 1989/5, а відповідач, як Орган представництва, не здійснив належним чином координації виконання рішення ЄСПЛ у справі «Віталій Іванович Кулик проти України та 191 інша заява» в частині виконання вищезазначених рішень національних судів на користь позивача.

Щодо доводів касаційної скарги відповідача про те, що рішення ЄСПЛ є виконаним у зв’язку з тим, що позивачеві проведено виплату відшкодування за цим рішенням, то колегія суддів Касаційного адміністративного суду зазначила, що виконанням Рішення є не лише виплата стягувачеві відшкодування, а й вжиття додаткових заходів індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні (ст. 1, ч. 2 ст. 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

Виконанням додаткових заходів індивідуального характеру на виконання рішень ЄСПЛ є, у тому числі, виконання рішень національних судів, невиконання яких стало підставою для звернення до ЄСПЛ (п. 12 Порядку № 1989/5 та підпункт 8 п. 2 Порядку № 408).

ЄСПЛ нагадав про критерії обґрунтованості підозри для арешту людини

Обґрунтована підозра має існувати як під час арешту, так і первинного затримання особи. Вона є важливою частиною гарантії, встановленої у пункті 1 (с) статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Критерії обгрунтованості нагадав Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Кавала проти Туреччини» (заява №28749/18), передає інформаційний ресурс «ECHR. Ukrainian Aspect».

Підприємець та захисник прав людини в Туреччині Мехмет Осман Кавала був затриманий та заарештований за підозрою у спробі повалення уряду та конституційного ладу. Також йому закидали замах на державний переворот.

Кавала скаржився на своє тривале досудове ув’язнення, яке він вважав свавільним. Він стверджував, що не було доказів, що обґрунтовували б підозру у вчиненні кримінального правопорушення, яке вимагало його попереднього ув’язнення. Він також стверджував про відсутність підстав для застосування та продовження його тримання у слідчому ізоляторі.

Звернувшись із скаргою до ЄСПЛ, він скаржився на порушення пункту 1 (с) та пункту 3 статті 5 Конвенції.

У Страсбурзі нагадали, що особа може бути затримана відповідно до пункту 1 (с) статті 5 Конвенції лише в рамках кримінального провадження з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення.

Для того, щоб арешт за обґрунтованою підозрою був виправданий не потрібно, щоб поліція отримала достатньо доказів для пред’явлення обвинувачення або для арешту, або під час перебування заявника під вартою.

Також не потрібно, щоб особі, яку затримали, в кінцевому рахунку було пред’явлено обвинувачення або представлено перед судом. Метою затримання є подальше розслідування кримінальної справи шляхом підтвердження або зняття підозр, які є підставою для затримання. Таким чином, факти, які викликають підозру, не повинні бути такого ж рівня, як ті, які необхідні для обґрунтування обвинувального вироку або навіть притягнення до відповідальності, що настає на наступному етапі процесу кримінального розслідування.

Разом із тим, “обґрунтованість” підозри, на якій засновується арешт, є важливою частиною гарантії, встановленої у пункті 1 (с) статті 5. Слова “обґрунтована підозра” означають наявність фактів чи відомостей, які б задовольняли об’єктивного спостерігача, що ця особа, можливо, вчинила правопорушення. Однак те, що може бути визнано “розумним”, залежить від усіх обставин. Відповідно, оцінюючи обґрунтованість підозри, необхідно встановити, чи забезпечена сутність гарантії, передбаченої пунктом 1 (с) статті 5. Отже, повинні існувати факти чи відомості про те, що заарештовану особу обґрунтовано підозрюють у вчиненні передбачуваного злочину.

Термін “обґрунтованість” також означає поріг, який підозра повинна подолати, щоб задовольнити об’єктивного спостерігача щодо ймовірності звинувачень.

Також у Страсбурзі звернули увагу на роль показань непрямих свідків. Усвідомлюючи важливість таких доказів у боротьбі з організованою злочинністю, в ЄСПЛ зауважили, що іноді неоднозначний характер таких свідчень та ризик того, що особа може бути звинувачена та заарештована на основі неперевірених звинувачень, які не обов’язково є неупередженими, не слід недооцінювати. З цих причин докази з чужих слів повинні бути підтверджені об’єктивними доказами. Це особливо актуально, коли приймається рішення про продовження тримання під вартою до судового розгляду: хоча підозрюваний може бути дійсно затриманий на початку провадження на підставі тверджень непрямих свідків, такі твердження обов’язково стають менш актуальними з плином часу, особливо, коли в ході розслідування не було виявлено жодних додаткових доказів.

Будь-яке позбавлення волі повинно відповідати меті статті 5, а саме захищати особу від свавілля. Основним принципом є те, що жодне затримання, яке є свавільним, не може бути сумісним із пунктом 1 статті 5, а поняття “свавілля” у пункті 1 статті 5 виходить за рамки невідповідності національному законодавству. Отже позбавлення волі може бути за внутрішнім законодавством, але все-таки свавільним і, таким чином, суперечити Конвенції.

Поняття свавілля, на думку Євросуду,певною мірою змінюється залежно від типу затримання. Суд зазначив, що свавілля може виникнути, коли:

– є елемент несумлінності з боку влади;

– наказ про затримання та виконання затримання не відповідають дійсній меті обмежень, дозволених відповідним підпунктом пункту 1 статті 5;

– немає зв’язку між підставою дозволеного позбавлення волі та місцем та умовами тримання під вартою;

– немає співвідношення пропорційності між підставою тримання під вартою та відповідним арештом.

Застосувавши вищезазначені принципи до справи Кавали, ЄСПЛ дійшов висновку про те, що подані державою докази є недостатніми для підтвердження висновку про наявність обґрунтованої підозри щодо заявника під час його первісного затримання. Крім того, не було продемонстровано, що докази, додані до матеріалів справи після арешту заявника та протягом усього періоду його тривалого тримання під вартою, що підпадають під дію даної справи, становили факти або відомості, що викликають підозру, яка виправдовує і початкове, і подальше затримання заявника. Відповідно, не було достатньо продемонстровано, що заявника було позбавлено волі на підставі “обґрунтованої підозри” в тому, що він вчинив кримінальне правопорушення.

Коли рішення ЄСПЛ не є виключною обставиною для перегляду справи

Якщо у Страсбурзі констатували порушення конвенційних гарантій з боку держави, але не виявили їх у рішеннях національних судів, це не є виключною обставиною для перегляду.

Такого висновку дійшла Велика палата Верховного Суду (постанова від 3.09. 2019, справа №569/1635/16-ц).

Ішлося про намагання батьків дівчини, котра загинула у 2011 році, переглянути рішення, яким їм було відмовлено у виплаті компенсації за бездіяльність слідчих органів. Правоохоронці наполягали, що смерть молодої людини та ще двох осіб, чиї тіла знайшли в будинку, сталася внаслідок гострого отруєння окисом вуглецю. Батьки ж стверджували, що їхню доньку вбили, про що свідчили обставини й місце події.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 14.02.2019 у справі «Зоріна та інші проти України» було констатовано порушення ст.2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод через неефективне розслідування смертей родичів деяких заявників. Останні отримали за цим рішенням € 6000 як компенсацію за моральну шкоду та €500 на покриття судових витрат.

Натомість ВП відмовила в перегляді рішення щодо відмови в компенсації за бездіяльність слідчих. У постанові наведені 7 підстав, за наявності яких судові рішення можуть бути переглянуті за виключними обставинами. Оскільки у вердикті ЄСПЛ не встановлено порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні судом справи, то й поновлювати провадження немає потреби.

Джерело Закон і Бізнес

Причини невиконання судових рішень в Україні: підсумки від міжнародних експертів

В Україні досі гостро стоїть питання реформування системи виконання судових рішень.

За результатами зустрічі 4-6 червня 2019 року Комітет міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд втілення заходів, визначених у пілотних рішеннях ЄСПЛ, привітав завершення роботи української влади з виявлення першопричин системної проблеми. Однак одночасно зі стурбованістю нагадав, що до закінчення терміну, встановленого Європейським судом (12 жовтня 2019 г.) для імплементації рішення у справі Бурмич, влада ще не ухвалила комплексної стратегії.

Саме рішення у справі «Бурмич та інші проти України» звернуло увагу також і на такі проблемні складові, як політичні та фінансові, ідентифікувавши їх як першоджерела причини невиконання судових рішень проти держави.

Останній термін, встановлений ЄСПЛ, — жовтень 2019 року для вжиття заходів загального характеру, зокрема для створення дієвого механізму виплат у справах, які перебували на розгляді в Європейському суді. Втім, до того часу в Україні можуть відбутися зміни у складі уряду, який відповідає за реалізацію відповідних заходів.

Яким чином проблему буде вирішувати нове керівництво Міністерства юстиції, досі невідомо.

12 вересня відбулася презентація дослідження першопричин невиконання судових рішень в Україні, яке було здійснено в рамках проекту Ради Європи «Підтримка виконання Україною рішень Європейського суду з прав людини». Експерти отримали узагальнену інформацію про невиконані судові рішення з бюджетної програми №КПКВ 350-4040017 (Програма 4040), яка визнана основним і єдиним джерелом судових рішень для проведення цього експертного аналізу.

Станом на лютий 2019 року Програма 4040 про гарантування виконання рішень національних судів містила близько 305 554 судових рішень, які були розподілені на три категорії. На підставі здійсненого аналізу судової практики, а також відповідного законодавства були сформульовані основні першопричини невиконання судових рішень.

Рішення в соціальних спорах: рух по колу
Як зазначають експерти, спочатку Україна прийняла законодавство у сфері соціального забезпечення, втім, без належного економічного обґрунтування та врахування реального стану бюджетного фінансування. Це спричинило масові звернення до Європейського суду з прав людини з боку громадян, які виграли всі судові інстанції, проте не могли отримати на руки соцвиплату, тобто отримати виконання судового рішення.

Потім держава «оговталася» та ухвалила рішення про обмеження розмірів соціальних виплат та кількості їх видів. І знов таки, як наслідок, суді отримали велику кількість позовів від громадян до державних органів через нарахування знижених розмірів соціальних виплат і неправильне застосування положень законодавства. Попри прийняті судові рішення на користь громадян, держава не змогла їх виконати через відсутність коштів.

Рекомендації щодо цієї категорії судових рішень зосереджені на необхідності здійснення перегляду існуючої практики, коли спочатку приймаються закони, а потім держава не може імплементувати це законодавство через брак коштів. Це призводить до збільшення кількості позовів, що подають громадяни до судів проти держави.

Через це перегляд законотворчої діяльності, що стосується соціальних виплат, має посилити фінансове обґрунтування нового законодавства, а також забезпечити його відповідність законодавству про державний бюджет та бюджетний процес.

Трудові спори потребують обліку
Основними причинами невиконання судових рішень в цій категорії спорів є:

1) відсутність належного фінансування з боку держави;

2) неналежне виконання повноважень органами державної влади, її підприємствами й установами (затримка нарахованої, але не виплаченої заробітної плати,затримка неналежних виплат працівникові тощо);

3) недоліки нормативного регулювання трудових правовідносин (несвоєчасне ухвалення підзаконних відомчих актів щодо грошового забезпечення учасників АТО).

З метою усунення вказаних причин невиконання судових рішень рекомендується:

1) ухвалити постанову на рівні Кабінету міністрів України щодо своєчасного видання відомчих актів, що регулюють трудові відносини в частині своєчасної оплати праці і розрахунків.

2) Міністерству юстиції — розробити єдині стандарти обліку всіх судових рішень і справ, невиконаних судових рішень (а також створити технічні можливості для створення єдиного шифрування судових справ і рішень у тих державних реєстрах, де ця інформація фіксується)

Рішення проти юридичних осіб, відповідальність за які несе держава
Мораторій, передбачений національним законодавством на виконання певних груп судових рішень проти державних підприємств, є однією з ключових причин невиконання цієї категорії справ.

Також звертає на себе увагу неналежне виконання повноважень державною виконавчою службою. Як зазначають автори дослідження, зміст окремих проаналізованих судових рішень засвідчив, що в діях державних виконавців судових рішень присутні ознаки «допомоги» боржникам у прихованні фінансових ресурсів і майна від стягнення на основі судового рішення.

Основною рекомендацією щодо цієї категорії судових рішень є перегляд законодавства, що стосується мораторіїв та процедур банкрутства державних підприємств.

Аналіз законодавства про виконавче провадження
Експерти узагальнили, що відсутня ефективна правова система взаємодії між органам, від яких залежить виконання судового рішення (зокрема, парламентом, урядом та органами виконавчої влади, Державною казначейською службою України, банками, нотаріусами). Чинна організаційно-правова система виконання судових рішень свідчить про невідповідність дій судової ланки і виконавчої служби.

За експертними оцінками законодавство з питань виконання судових рішень захищає боржників, які широко використовують надані законом форми впливу на процедуру виконання судового рішення.

Невиправданим і малообґрунтованим є перелік підстав, передбачений ст.37 Закону України «Про виконавче провадження», за якими виконавчий документ повертається стягувачу. Також немає чіткості у визначенні юрисдикції виконання судових рішень при об’єднанні виконавчих проваджень.

Нинішній статус виконавця, кваліфікаційні вимоги до зайняття цієї посади та віковий ценз не відповідають потребі значимості цього суб’єкта для процесу виконання судового рішення.

Загальні рекомендації
Крім того, рекомендується вжити наступні заходи:

Скасувати мораторій на примусову реалізацію майна державних підприємств;
Здійснити бюджетування Програми №4040 в повному обсязі;
Посилити статус, вдосконалити повноваження та практику діяльності виконавців;
Запровадити автоматизацію процедури стягнення боргу;
Ввести систему реєстрів для швидкої ідентифікації майна і грошових коштів боржника, включаючи інформацію про банківські рахунки і наявні грошові кошти на них;
Забезпечити адаптацію Єдиного державного реєстру судових рішень і Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень;
Посилити мотивацію до добровільного виконання судових рішень національних судів та передбачити серйозні невигідні наслідки для боржника у разі цього невиконання (через, зокрема, збільшення розміру штрафів).
Відкритими залишаються багато питань, а саме: чи виконує Україна зобов’язання щодо рішення системної проблеми невиконання судових рішень національними судами, а також яку саме стратегію у подоланні першопричин потрібно обрати. Адже розгляд питання про прогрес України щодо заходів, вжитих за пілотними рішеннями у справах Юрія Іванова та Бурмич, планується вже на 23 вересня 2019 року. Останній термін, встановлений ЄСПЛ, — жовтень 2019 року для вжиття заходів загального характеру, зокрема, для створення дієвого механізму виплат у справах, які перебували на розгляді в Європейському суді.

Джерело Судово-Юридична Газета