Як захистити адвокатську таємницю в смартфоні клієнта дослідив ЄСПЛ

Коли інформація, що містить адвокатську таємницю, зберігається у сейфі адвоката, то механізм її захисту є більш-менш зрозумілим. Але якщо інформація знаходиться у смартфоні клієнта, наприклад, листування у зв’язку із отриманням правничої допомоги?

Гарантії реалізації на практиці адвокатської таємниці дослідив Європейський суд з прав людини у справі «Сабер проти Норвегії» (№ 459/18).

У листопаді 2015 року поліція вилучила смартфон Моххамеда Імрана Сабера у зв’язку із розслідуванням замаху на його вбивство. Правоохоронці хотіли з’ясувати інформацію про стосунки потерпілого з підозрюваними.

Сабер заявив, що його телефон містив листування електронною поштою та SMS з двома адвокатами, які захищали його в іншій кримінальній справі, в якій він сам був підозрюваним.

Тоді поліція вирішила, що дані, які можуть бути скопійовані з телефону, мають бути відсіяні судом, аби під час дослідження інформації не порушити гарантій нерозголошення адвокатської таємниці. Втім, суд також постав перед проблемою: як відібрати необхідні для розслідування дані без допомоги поліції?

Тим часом верховний суд країни виніс рішення (не пов’язане із справою Сабера) про те, що у подібних випадках фільтрувати дані має саме поліція.

Тож копію даних зі смартфону заявника повернули поліції для проведення огляду. І спроби оскаржити таке рішення успіху не мали.

Тоді Сабер звернувся до Європейського суду з прав людини. Він скаржився на те, що провадження у справі щодо огляду та вилучення даних з смартфону порушило його права, зокрема відповідно до статті 8 (право на повагу до листування) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд у Страсбурзі констатував порушення ст. 8 Конвенції, але компенсував Саберу лише понесені ним витрати та видатки.

Джерело Закон і Бізнес

ЄСПЛ нагадав про принцип презумпції невинуватості через сплив строку давності

У Страсбурзі сказали, що, закриваючи справу про злочин через сплив строку давності, маєте бути обережними з формулюваннями. Інакше держава ризикує порушити конвенційні гарантії.

Невинний та ще й потерпілий

До Європейського суду з прав людини вже вдруге потрапила справа відомого італійського інвестора та акціонера компанії San Marino Invest Енріке-Марії Паскіні. У Страсбург чоловік поскаржився на порушення відносно нього принципу презумпції невинуватості.

Справа розпочалася з обвинувачення акціонерів компанії SMI у фідуціарній діяльності без ліцензії, наданні недостовірної інформації акціонерам і наглядовій раді та розтраті майна за обтяжуючих обставин.

Прокуратура стверджувала, що Е.-М.Паскіні приблизно за рік зняв з фідуціарного рахунку, який відкрила компанія S, €2,6 млн. За даними правоохоронців, бенефіціарним власником цієї компанії був саме італієць, водночас фірма перебувала під управлінням SMI. Кошти були зняті для оплати умовно наданих послуг.

У цей період SMI в особі ліквідаторів приєдналася до кримінального провадження як цивільний позивач. Після пред’явлених обвинувачень суд першої інстанції визнав Е.-М.Паскіні винним у скоєнні всіх зазначених злочинів і засудив його до 4 років позбавлення волі, а також зобов’язав компенсувати компанії SMI суму, яка буде визначена в окремому цивільному процесі. Водночас суддя виніс постанову про тимчасову компенсацію в розмірі €2,6 млн на користь цивільного позивача.

Таке рішення, звісно, не задовольнило чоловіка. Він вирішив оскаржити його до апеляційного кримінального суду. У цій скарзі Е.-М.Паскіні стверджував, що строк давності інкримінованих йому діянь уже сплив. Суд теж це встановив. Утім, суддя за власною ініціативою звернувся до Конституційного суду. Він уважав, що норма кримінального процесуального кодексу, яка вказувала на сплив строку давності, є колізійною та суперечить деяким пунктам

Хартії основних прав людини та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У законодавстві Сан-Марино не передбачено, що в разі спливу строку давності суддя не може винести рішення щодо цивільного позову про реституцію чи компенсації.

Поки тривав судовий процес, чинності набрала норма, яка дійсно давала судді право, попри сплив строку давності в кримінальному провадженні, усе ж виносити рішення щодо цивільного позову. Тому КС повернув подання та постановив, щоб суд вирішив справу на власний розсуд, урахувавши нещодавні зміни, унесені до закону.

Закриття без виправдання

Тож в апеляційній інстанції вирішили покластися на принцип «tempus regit actum», тобто нова норма повинна застосовуватися до всіх судових спорів, які незавершені на момент набрання нею чинності.

Апеляційний суд закрив справу, керуючись тим, що сплив строк давності. Разом з тим Е.-М.Паскіні та його партнера не виправдали. Такий розвиток подій не влаштував акціонера, який вважав себе невинним, а тепер ще й потерпілим.

Не погодившись із рішеннями Феміди,  чоловік звернувся до ЄСПЛ. Він стверджував, що закриття справи на підставі спливу строків давності можна, по суті, порівняти з виправдувальним вироком. Також заявник наполягав, що ні одне рішення не може містити заяви про кримінальну відповідальність підсудного абстрактно чи реально.

Уряд на це відповів, що виправдувальний вирок міг мати місце лише у випадку встановлення цього факту. Утім, суд першої інстанції встановив протилежне. Із цією позицію погодився апеляційний суд, хоча й змушений був закрити справу через сплив строку давності. Оскільки Е.-М.Паскіні вже був визнаний винним, його невинуватість виключалася.

Вивчивши доводи сторін, Суд з’ясував, що головне питання цієї справи — чи потрібно тлумачити формулювання, ужиті суддею апеляційної інстанції, як такі, що говорять про кримінальну відповідальність? З метою встановити, чи є порушення §2 ст.6 конвенції, у Страсбурзі справу заявника вивчали як у цілому, так і в деталях.

За межами апеляції

По-перше, цивільний позов все ж розглядався в рамках кримінального провадження. Суддя апеляційної інстанції мав виокремити цивільний позов і відкрити

інше провадження, відмінне від кримінального. Проте служитель Феміди так не вчинив.

По-друге, факт присвоєння коштів і заподіяння шкоди компанії SMI розглядались у межах кримінального провадження без будь-якого розрізнення юридичних характеристик відповідних дій. В апеляційній інстанції, хоч і дали власну оцінку діям заявника, у результаті просто погодилися з висновками суду першої інстанції. До того ж суддя визнав постанову про тимчасову компенсацію законною. Хоча це питання від самого початку мало вирішуватися в окремому провадженні.

Суддя апеляційної інстанції обґрунтовував своє рішення стосовно цивільних позивачів, керуючись висновками, що компанія SMI понесла збитки через розкрадання, а дії Е.-М.Паскіні та його партнера повністю вписуються у висунуті їм обвинувачення. Таким чином, суддя визнав, що дії акціонерів рівносильні злочинам, в яких їх обвинувачували.

Утім, цього апеляційному суду було мало, і він пішов ще далі. Суддя вирішив установити не тільки actus reus, а й mens rea, тобто вийшов за межі апеляційних вимог.

Важливо, що в цій справі заявника вже визнали винним у суді першої інстанції. Тому ЄСПЛ зазначив, що немає різниці між справами, в яких кримінальне переслідування припиняється через сплив строків давності до винесення якого-небудь рішення, та справами, які закриваються після визнання винуватості особи. Звідси випливає, що висновок суду першої інстанції, який не є остаточним, не може впливати на інші рішення.

У Страсбурзі наголосили, що судді мають виявляти особливу увагу при формулювання мотивів цивільного рішення після припинення кримінального процесу.

Двозначні заяви

Після детального дослідження формулювань у рішенні апеляційної інстанції Суд з’ясував таке. Вирішуючи питання про присудження компенсації, апеляційний суд визнав поведінку та дії Е.-М.Паскіні та його партнера рівносильними незаконному привласненню коштів. Розглядаючи в межах кримінального провадження цивільний позов, суд установив наявність умислу. А подібні формулювання виходять за межі юридичних характеристик цивільної відповідальності. Такі висновки суду створили двозначні заяви відносно кримінального правопорушення.

Апеляційний суд, вирішуючи питання щодо компенсації, зайшов занадто далеко й у результаті за власною ініціативою встановив наявність умислу заявника та те, що його дії рівносильні тим, у вчиненні яких він був обвинувачений. Отже, виникла невідповідність між строками давності для обвинувачення та висновками суду апеляційної інстанції.

Тож мало місце порушення ст.6 конвенції. А тому ЄСПЛ у рішенні від 20.10.2020 у справі «Pasquini v. San Marino (№2)» визнав державу винною в порушенні конвенційних гарантій та постановив виплатити заявникові €10 тис. як компенсацію за моральну шкоду та €5 тис. — на покриття судових витрат.

Джерело Закон і Бізнес

Присужденная стороне компенсация не должна быть меньше понесенных ею судебных расходов: ЕСПЧ

Из-за ненадлежащих условий содержания под стражей подозреваемый получил компенсацию морального вреда. Вместе с тем стоимость проведения экспертизы, которую он должен был оплатить, превысила сумму компенсации.

Можно ли такую ситуацию считать эффективной судебной защитой, разбирался Европейский суд по правам человека в деле «Барботен против Франции» (заявление № 25338/16), сообщает информационный ресурс «ECHR. Ukrainian Aspect».

Жан-Клод Барботен обратился в суд с ходатайством о назначении проверки состояния камер в следственном изоляторе, где он находился. Заявление было удовлетворено. Эксперт, назначенный судом, по результатам обследования камер выявил, что одна из шести камер СИЗО, где содержался Барботен, была в плохом состоянии (запущенная, плохо освещенная, не было достаточно воздуха для пяти взрослых).

Стоимость проведения экспертизы суд возложил на государство. Но министерство юстиции успешно обжаловало это решение на том основании, что экспертное заключение относительно состояния СИЗО было ранее составлено, поэтому в дополнительной экспертизе потребности не было.

Барботен подал иск о возмещении вреда из-за условий содержания под стражей. Суд констатировал нарушение и приказал государству выплатить ему 500 евро возмещения морального вреда. Вместе с тем суд обязал лица оплатить расходы на экспертную оценку на общую сумму 773,57 евро.

Поскольку обжалование последнего решения оказалось неудачным, Барботен обратился в Европейский суд по правам человека.

Ссылаясь на ст. 13 (право на эффективное средство судебной защиты) вместе со ст. 3 (запрет нечеловеческого и унижающего достоинство поведения), заявитель жаловался на неэффективность компенсационного средства судебной защиты, которое он применял в национальных судах, поскольку сумма присужденной компенсации была недостаточной и приказ покрыть расходы на экспертное заключение привел к тому, что он задолжал деньги Франции.

Суд в Страсбурге отметил, что заявитель воспользовался национальным средством правовой защиты, которое предоставило ему возмещение убытков, которые он понес. Однако он указал, что национальные суды решили обязать заявителя оплатить гонорар эксперту на основании того, что экспертная оценка, назначенная в первой инстанции, после завершения была отменена по апелляции. По этому делу было необходимо отнять сумму 773,57 евро, которую заявитель должен оплатить за расходы, от присужденной ему компенсации в размере 500 евро. Потому, применив компенсационное средство защиты, заявитель задолжал государству 273,57 евро.

ЕСПЧ обратил внимание на чрезвычайно малую сумму, назначенную заявителю, которая составляла малую часть суммы, которая могла бы быть выплачена при подобных обстоятельствах.

Высокие судьи считали, что результат производства, открытого заявителем (ситуация, когда он задолжал государству 273,57 евро после установления морального вреда, вызванного условиями содержания под стражей, которое нарушило его человеческое достоинство), лишил средство судебной защиты своей эффективности.

Поэтому в этом случае имело место нарушение ст. 13 вместе со ст. 3 Конвенции. Следовательно Франция должна выплатить заявителю 2 000 евро возмещения морального вреда.

Источник ЮРЛИГА

Докази, що знімають підозру, не впливають на обґрунтованість першого затримання

Причини для підозри встановлюються перед затриманням. Тож усі докази, які в подальшому долучаються до справи, не можуть заднім числом визнати підозру безпідставною. Такого висновку дійшов Європейський суд з прав людини.

Схожий на збоченця

У 2002 р. в Стамбулі відбулася серія випадків сексуального насилля над одними дітьми та спроби викрадення інших. Білал Акилдиз зовнішньо був схожим на фоторобот підозрюваного. Це стало головною причиною його затримання.

У ході слідства малолітні потерпілі та їхні батьки впізнали в ньому кривдника. На думку псевдонасильника, на вибір тих людей вплинули ЗМІ, зокрема публікації в них про збоченця. Аналіз ДНК не підтвердив збігу біологічного матеріалу Б.Акилдиза з наявними у справі. Чоловіка виправдали, але ганебного тавра педофіла важко позбутися.

Вийшовши на волю, Б.Акилдиз не зміг змиритися з незаконним, на його думку, затриманням і перебуванням під вартою. За його словами, під час ув᾽язнення його честь і гідність були приниженими. Тому колишній підозрюваний звернувся до суду.

У першій інстанції його позов відхилили, судді вважали, що виправдувального рішення достатньо. Лише в касаційній інстанції він отримав невелику компенсацію ($570).

Чоловік подав ще одну позовну заяву, в якій нарікав на те, що під час слідства його особу було розкрито. Як наслідок, репутація була знищена. У публічному просторі до нього пристало кліше «збоченець із Умранії». Тож він вимагав компенсації за моральну шкоду в розмірі $10 тис.

Невгамовний заявник

Компенсацій від турецької влади виявилося замало. У Страсбург Б.Акилдиз поскаржився на те, що арешт був незаконним, бо ж підозра не відповідала критерію розумності. Зачепив заявник у скарзі й некомпетентних правоохоронців, які помилково в протоколі затримання приписали йому судимість, а також порушили правила процесуального впізнання.

Уряд Туреччини наполягав на тому, що права заявника були поновлені компенсацією. Компенсація за незаконне затримання також була присуджена, але касаційну скаргу він подавав не стосовно того, що рішення суду не захистило його прав, а відносно грошової частини. Б.Акилдиза не задовольнила лише сума. Більше того, на думку урядовців, він не може вважатися потерпілим, бо ж поряд із компенсацією суд визнав, що його права були порушені. Турецькі ліри мали би полегшити страждання.

Євросуд не погодився, що влада визнала порушення права заявника на свободу. Присудження компенсації було автоматичним наслідком виправдання, тому такі дії не можуть свідчити про поновлення прав, гарантованих у ст.5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відносно судимості потерпілого, яку йому додали в рукописному протоколі, то Суд дійшов до висновку, що це був канцелярський казус, який потім виправили.

Нарешті, скарга на те, що процедура впізнання була проведена з порушенням норм процесуального законодавства, не була підтримана у Страсбурзі. Твердження Б.Акилдиза, що впізнання проводилося за участю правоохоронців у штатському, яких, імовірно, вже бачили батьки потерпілих, з’явилося тільки в скарзі до ЄСПЛ. Натомість раніше заявник не вказував на таку деталь під час судового розгляду.

Керуючись матеріалами розслідування, в яких не було виявлено ніяких порушень у порядку проведення процедури впізнання, скаргу щодо некомпетентності правоохоронців Суд визнав неприйнятною.

Що ж до того, чи була підозра обґрунтованою, то 6 із 7 суддів ЄСПЛ відзначили, що з огляду на значну зовнішню схожість потерпілого з фотороботом реального злочинця правоохоронці не могли відреагувати по-іншому. Сам Б.Акилдиз погоджувався, що він схожий на фоторобот. У процесі впізнання діти, батьки та свідки невдалих замахів на викрадення підтвердили, що бачили чоловіка, дуже схожого на підозрюваного.

Стосовно результатів експертизи, яка фактично зняла підозри з чоловіка, то вона була зроблена вже після арешту. Суд уважає, що подальші виправдувальні докази не можуть заднім числом ставити під сумнів ті докази, якими керувалися правоохоронці під час затримання.

Тож у рішенні від 15.09.2020 у справі «Bilal Akyıldız v. Türkey» Суд не виявив порушень ст.5 конвенції. У задоволенні претензій до держави було відмовлено.

Джерело Закон і Бізнес

Висновок ВС щодо права на відшкодування моральної шкоди через тривале невиконання остаточного рішення ЄСПЛ

Фабула судового акту: Невиконання судових рішень вже давним давно стало «притчей во языцех». При цьому таке невиконання відбувається як внаслідок відсутності у боржника коштів та/або майна на яке можна накласти стягнення або ж внаслідок недбалого ставлення органів, які здійснюють примусове виконання судових рішень до своїх обов’язків.

Як на мене досить дивною є позиція державних виконавців, які з одних їм відомих причин саботують виконання рішень Європейського суду з прав людини адже стягувач, який пройшов ВСІ національні судові інстанції і який нарешті отримав сатисфакцію з держави в наслідок порушення його прав фактично не може її отримати. Як на мене від цього страждає не тільки стягувач – від цього страждає престиж країни як такої.

У даній справі стягувач на користь якого ЄСПЛ стягнув компенсацію звернувся до адмінсуду із позовом про визнання дій державного виконавця протиправними в частині нестягнення пені за тривале невиконання рішення Євросуду та закінчення виконавчого провадження. Такі вимоги судом було задоволено. Проте, ДВС так і не поновив виконавче провадження.

У зв’язку із цим стягувач просив суд просив визнати бездіяльність ДВС протиправною та стягнути з департаменту ДВС моральну шкоду в сумі 43 020 грн.

Судом першої інстанції такі вимоги задоволено частково – хоча і бездіяльність визнано протиправною, однак суд першої інстанції визначив, що моральна шкода у даному випадку стягнута бути не може оскільки позивачем не доведено причинний зв`язок між фактом невиконання Департаментом ДВС рішення суду та душевними стражданнями, завданими позивачу та членам його сім`ї у зв`язку з тривалим невиконанням рішення відповідачем.

Однак апеляційний суд з таким рішенням не погодився так таки стягнув з ДВС моральну шкоду.

Своє рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що відповідно до прецедентної практики Європейського Суду з прав людини право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презумується, а тому позивач має право на відшкодування моральної шкоди.

На таке рішення ДВС було подано касаційну скаргу доводи якої звелись до того, що суд апеляційної інстанції неправомірно стягнув моральну шкоду з відповідача, оскільки моральна шкода повинна відшкодовуватися державою, а не органом державної виконавчої служби.

В свою чергу такі доводи Касаційним адміністративним судом було відхилено.

Мотивуючи своє рішення КАС послався на те, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст.ст. 3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

Водночас згідно ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача — органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується — обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача.

Отже негативні емоції позивача внаслідок тривалого та умисного не розгляду його звернення перебувають у причинно-наслідковому зв`язку із діями відповідача, а відтак завдали йому моральної шкоди. Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивачу була завдана моральна шкода шляхом тривалого невиконання судового рішення відповідачем, є правильним та обґрунтованим.

Джерело Протокол