+38(048) 737-44-66

ВС разъяснил нюансы апелляционного обжалования определений следственных судей

Обжалованию в апелляционном порядке подлежат определения следственного судьи по результатам рассмотрения жалобы на бездействие следователя, прокурора, которая заключается в невнесении сведений об уголовном правонарушении в Единый реестр досудебного расследования, вынесенные после признания неконституционными положений ч. 3 ст. 307 УПК, то есть с 17 июня 2020 года. Об этом говорится в постановлении ВС по делу № 133/3337/19 от 15.02.2021.

Если такое решение следственного судьи вынесено до 17 июня 2020 года и на момент принятия Решения Второго Сената Конституционного Суда Украины от 17 июня 2020 года № 4-р (II)/2020 и вступления в силу еще не истек установленный в п. 3 ч. 2 и ч. 3 ст. 395 УПК срок апелляционного обжалования лицом определения следственного судьи по результатам рассмотрения жалобы на бездействие следователя, прокурора, которая заключается в невнесении сведений об уголовном правонарушении в ЕРДР, то у такого лица возникает право апелляционного обжалования указанного определения следственного судьи.

Источник ЮРЛИГА

Висновок ВС щодо «прив’язки» термінів проведення слідчих дій до закінчення досудового розслідування

Законодавчі обмеження на проведення слідчих (розшукових) дій «прив’язані» саме до закінчення, а не завершення досудового розслідування.

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

17 лютого 2021 року м.Київ №344/6630/17

Верховний Суд колегією суддів третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого — БУЛЕЙКО О.Л.,

суддів: ІВАНЕНКА І.В., ФОМІНА С.Б. —

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги прокурора Журавльова Є.Є., який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, та захисника Войцеховської Т.М. на вирок Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 4.03.2020 та ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 2.07.2020 у кримінальному провадженні, дані про яке внесено до ЄРДР за №*01655, за обвинуваченням Особи 1, Інформація 1, громадянина України, котрий народився у сел. Малокатеринівка Запорізького району Запорізької області, зареєстрований за Адресою 1, проживає за Адресою 2, такого, що не має судимості в силу ст.89 Кримінального кодексу, у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.185 КК.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами обставини

Вироком Івано-Франківського міського суду від 4.03.2020 Особу 1 засуджено за ч.3 ст.185 КК та призначено покарання у виді позбавлення волі на 3 роки.

На підставі ст.75 КК Особу 1 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки та покладено обов’язки, передбачені ст.76 КК.

Прийнято рішення щодо речових доказів та процесуальних витрат.

Згідно з вироком Особу 1 визнано винуватим у тому, що він наприкінці серпня 2016 року, у вечірній час, перебуваючи на 9-му поверсі під’їзду №2 у будинку за Адресою 3, діючи умисно, шляхом просунення дерев’яної швабри через металеві решітчасті двері, незаконно проник до приміщення на сходовій клітці, звідки за допомогою дерев’яної швабри таємно викрав належне потерпілій Особі 2 туристичне спорядження, чим завдав їй матеріальну шкоду на загальну суму 6451 грн. Після чого залишив місце скоєння злочину, розпорядившись викраденим майном на власний розсуд.

Ухвалою Івано-Франківського АС від 2.07.2020 вирок Івано-Франківського міського суду від 4.03.2020 щодо Особи 1 залишено без зміни.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник Войцеховська Т.М., посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить судові рішення щодо Особи 1 змінити. Вказує, що в основу обвинувачення щодо Особи 1 покладено недопустимі докази, які були отримані стороною обвинувачення з порушенням вимог кримінального процесуального закону. Також, на її думку, судами безпідставно визнано загороджені сходи «іншим приміщенням», а тому дії засудженого Особи 1 необхідно кваліфікувати за ч.1 ст.185 КК та на підставі ч.1 ст.49 КК звільнити останнього від кримінальної відповідальності у зв’язку з закінченням строків давності.

У касаційній скарзі прокурор Журавльов Є.Є., посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого, просить ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. Зазначає, що положення ст.75 КК до Особи 1 застосовано неправильно, що в свою чергу призвело до м’якості призначеного йому покарання. Виправлення засудженого вважає можливим лише в умовах відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Всупереч приписам ст.419 Кримінального процесуального кодексу апеляційний суд відповідних доводів апеляційної скарги прокурора належним чином не перевірив, свого рішення у цій частині не мотивував та необґрунтовано залишив вирок місцевого суду щодо Особи 1 без зміни, чим істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні захисник Войцеховська Т. М. підтримала свою касаційну скаргу, просила судові рішення щодо Особи 1 змінити. Заперечила проти задоволення касаційної скарги прокурора.

Прокурор Шевченко О.О. підтримала касаційну скаргу прокурора та заперечувала проти задоволення касаційної скарги захисника <…>.

МОТИВИ СУДУ

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу захисника, в якій порушувалися питання недопустимості доказів, які були покладені в основу обвинувального вироку щодо Особи 1, апеляційний суд в ухвалі навів докладні мотиви прийнятого рішення і не встановив істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які би перешкодили суду першої інстанції повно і всебічно розглянути справу та дати правильну юридичну оцінку вчиненому.

За встановлених місцевим та апеляційним судами фактичних обставин кримінального провадження дії Особи 1 за ч.3 ст.185 КК кваліфіковані вірно.

Натомість доводи захисника про правову оцінку таких дій за ч.1 ст.185 КК, оскільки самовільно загороджене приміщення не охоплюється поняттям «інше приміщення», колегія суддів вважає безпідставними.

Так, за ч.3 ст.185 КК передбачена кримінальна відповідальність за крадіжку, поєднану з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому.

Тлумачення поняття «інше приміщення» закріплено доктриною кримінального права та відповідно до усталеної практики поняття «інше приміщення» включає різноманітні постійні, тимчасові, стаціонарні або пересувні будівлі чи споруди, призначені для розміщення людей або матеріальних цінностей (виробниче або службове приміщення підприємства, установи чи організації, гараж, інша будівля господарського призначення, відокремлена від житлових будівель, тощо).

Під «сховищем» розуміється певне місце чи територію, відведені для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, які мають засоби охорони від доступу до них сторонніх осіб (огорожа, наявність охоронця, сигналізація тощо), а також залізничні цистерни, контейнери, рефрижератори, подібні сховища тощо.

У постанові об’єднаної палати ККС від 19.11.2018 (справа №205/5830/16-к) визначено, що під поняттям «сховище» розуміється певне місце або територія, які використовуються для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, та мають будь-які засоби охорони від доступу сторонніх осіб (наприклад, огорожа, наявність охорони, сигналізація), що унеможливлюють (суттєво ускладнюють) вільне та безперешкодне потрапляння на них сторонніх осіб.

Разом із тим, поняття житло, інше приміщення чи сховище в деяких випадках можуть співпадати за обсягом. Так, поняття «житло» та «інше приміщення» охоплюються родовим поняттям «приміщення», а поняття «житло» та «інше приміщення» можуть частково співпадати за обсягом із поняттям «сховище». Так, іноді житло або приміщення можуть водночас мати певні ознаки сховища (оскільки в них може постійно чи тимчасово зберігатися певне майно), водночас сховище не обов’язково має бути розташованим в приміщенні.

Тому в цілях кваліфікації злочину за ч.3 ст.185 КК встановлення факту крадіжки, поєднаної з проникненням до житла або іншого приміщення, не потребує подальшого встановлення і доказування ознак сховища.

Відповідно до висновку Великої палати ВС, викладеного в постанові від 18.04.2018 (справа № 569/1111/16-к), «проникнення» як кваліфікуюча ознака передбачає, що особа потрапила у житло, інше приміщення чи сховище незаконно, тобто за відсутності права перебувати в місці, де знаходиться майно (всупереч волі законного володільця, шляхом обману, за відсутності визначених законом підстав чи на порушення встановленого законом порядку). Спосіб проникнення (застосування фізичних чи інтелектуальних зусиль) принципового значення для встановлення кваліфікуючої ознаки «проникнення» не має. При вирішенні питання про застосування кваліфікуючої ознаки «проникнення у житло, інше приміщення чи сховище» вирішальне значення мають режим доступу до приміщення (вільний/обмежений) під час вчинення злочину та наявність у особи умислу на незаконне входження (потрапляння) до приміщення або незаконне перебування в ньому з метою заволодіння чужим майном».

Відповідно до фактичних обставин кримінального провадження, дії Особи 1 відповідають зазначеним критеріям. Так, злочин вчинено у вечірній час, засуджений, перебуваючи у під’їзді будинку на 9-му поверсі, підіймаючись на горище, побачив багато речей, що знаходились на сходовій клітці, яка була загороджена металевими решітчастими дверима, що свідчило про відсутність вільного доступу, та шляхом просунення дерев’яної швабри через металеві решітчасті двері, тобто засуджений розумів, що доступ до цих речей стороннім особам суттєво ускладнений та безперешкодно потрапити на цю сходову ділянку він не може, таємно викрав майно, що належало потерпілій Особі 2. Таким чином, судом вірно встановлено, що в цьому випадку мало місце проникнення до приміщення.

Отже, дії засудженого Особи 1 були правильно кваліфіковані за ч.3 ст.185 КК. За обставин цієї справи термінологічне уточнення, що в даному випадку проникнення до загородженої сходової клітки охоплюється поняттям проникнення до «іншого приміщення», а не «сховища», не впливає на кваліфікацію.

Такий висновок суду зроблено з дотриманням вимог ст.23 КПК на підставі об’єктивного з’ясування всіх обставин, підтверджених доказами, які було досліджено та перевірено під час судового розгляду, а також оцінено відповідно до ст.94 цього кодексу.

В основу вироку суд обґрунтовано поклав показання засудженого Особи 1, потерпілої Особи 2, надані письмові докази — дані протоколу прийняття заяви Особи 2 про вчинення кримінального правопорушення, дані протоколів слідчих дій, висновку судово-товарознавчої експертизи.

Доводи сторони захисту про істотне порушення судом першої інстанції вимог кримінального процесуального закону, яке, на думку захисника, полягає у тому, що суд ухвалив вирок на недопустимих доказах, які були отримані стороною обвинувачення з порушенням вимог кримінального процесуального закону, а саме, як такі, що були зібрані після закінчення досудового розслідування, є неспроможними з огляду на таке.

Згідно з положеннями стст.86, 87 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може послатися суд при ухваленні судового рішення. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами, в тому числі внаслідок порушення права особи на захист та шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених КПК, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень.

Так, відповідно до п.5 ч.1 ст.3 КПК досудове розслідування починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акту, клопотання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Отже, закон пов’язує закінчення досудового розслідування з постановленням процесуального рішення — постанови про закриття кримінального провадження, або вчиненням комплексу процесуальних дій, пов’язаних з направленням до суду обвинувального акту чи відповідного клопотання. У §1 гл.24 КПК розкриваються відповідні форми закінчення досудового розслідування.

За загальним правилом, слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії можуть проводитися лише в розпочатому кримінальному провадженні, відомості про яке занесені до ЄРДР, та не можуть проводитися після закінчення строків досудового розслідування. Будь-які слідчі (розшукові) дії, проведені з порушенням цього правила, є недійсними, а встановлені внаслідок них докази — недопустимими (ч.3 ст.214, ч.8 ст.223, ст.219 КПК).

Окрім того, закон містить поняття «завершення» як проміжний етап досудового розслідування. Досудове розслідування, яке має наслідком звернення до суду з обвинувальним актом або з клопотанням про застосування примусових заходів, має три ключові віхи:

початок — визначається внесенням відомостей до ЄРДР;

завершення — пов’язується з фактом відкриття матеріалів досудового розслідування підозрюваному, його захиснику, законному представнику, захиснику особи та іншим особам відповідно до положень ст.290 КПК;

закінчення — фіксується направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру.

Тобто кінцевим моментом строку досудового розслідування є його закінчення, як це передбачено у ст.219 КПК, та не має точок дотику із завершенням досудового розслідування. До цього слід додати, що законодавчі обмеження на проведення слідчих (розшукових) дій «прив’язані» саме до закінчення, а не до завершення досудового розслідування.

Так, 27.04.2017 Особі 1 було повідомлено про завершення досудового розслідування, вручено йому повідомлення про підозру, надано пам’ятку про процесуальні права та обов’язки підозрюваного та відповідно до протоколу ознайомлено з матеріалами досудового розслідування в повному обсязі.

На думку захисника Войцеховської Т.М., саме після повідомлення про завершення досудового розслідування та вручення повідомлення про підозру Особі 1 досудове розслідування в даному кримінальному провадженні закінчилося, а тому, всі подальші слідчі дії є незаконними та отриманні за результатами їх проведення докази — недопустимими, оскільки зібранні з порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Однак, як вбачається з матеріалів кримінального провадження, після повідомлення Особі 1 про завершення досудового розслідування обвинувальний акт щодо нього не було складено та передано до суду та відповідно до реєстру матеріалів досудового розслідування постановою від 10.05.2017 було відновлено досудове розслідування, а 11.05.2017 вручено Особі 1 повідомлення про зміну підозри з ч.1 ст.185 на ч.3 ст.185 КК у межах строку досудового розслідування.

Після чого, 22.05.2017 Особі 1 та захиснику Войцеховській Т.М. було надано копії обвинувального акту та реєстру матеріалів досудового розслідування, а 23.05.2017 обвинувальний акт було направлено до суду.

За таких обставин, проведені органами досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо Особи 1 слідчі дії після 27.04.2017 здійснені відповідно до вимог кримінального процесуального закону, а встановлені внаслідок таких слідчих дій докази є допустимими та можуть бути використані при винесенні процесуальних рішень, до такого висновку дійшов суд апеляційної інстанції, з яким погоджується і колегія суддів, предметом дослідження якого було питання використання доказів, зібраних у непередбачений законом строк та спосіб.

Таким чином, дослідивши та проаналізувавши вказані докази, надавши кожному з них оцінку на предмет допустимості, а сукупності зібраних доказів — на предмет достатності для підтвердження обвинувачення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості Особи 1 у таємному викраденні майна Особи 2, поєднаному з проникненням до іншого приміщення за обставин, вказаних у вироку, та ухвалив рішення, яке відповідає вимогам стст.370, 374 КПК.

Такий висновок суду достатньо мотивований й ґрунтується на даних, які були належним чином перевірені в судовому засіданні та змістовно наведені у вироку, в тому числі, й на результатах перевірки доводів сторони захисту про недопустимість окремих доказів сторони обвинувачення.

Перевіривши вирок в апеляційному порядку, апеляційний суд дав належну оцінку доводам апеляційної скарги захисника, які є аналогічним доводам її касаційної скарги, та навівши підстави прийнятого рішення, обґрунтовано відмовив у їх задоволенні, з якими погоджується суд касаційної інстанції.

Що стосується доводів прокурора про неправильне застосування судом закону України про кримінальну відповідальність, що призвело до невідповідності призначеного Особі 1 покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину й особі засудженого через м’якість, то вони є необґрунтованими <…>.

Переконливих доводів, які би ставили під сумнів вмотивованість висновків суду з питань правильності застосування закону України про кримінальну відповідальність при призначенні засудженому покарання, справедливість обраного Особі 1 заходу примусу, а також які б свідчили про неможливість досягти мети покарання через визначений судом порядок його відбування, прокурор у касаційній скарзі не навів.

Призначене Особі 3 покарання відповідає вимогам стст.50, 65 КК, є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів, домірним вчиненому. Підстав вважати його явно несправедливим через м’якість колегія суддів не вбачає.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, не встановлено.

За таких обставин, касаційні скарги захисника та прокурора не підлягають задоволенню.

Керуючись стст.433, 434, 436, 441, 442 КПК, ВС

УХВАЛИВ:

Вирок Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 4.03.2020 та ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 2.07.2020 щодо Особи 1 залишити без зміни, а касаційні скарги захисника та прокурора — без задоволення.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

Джерело Закон і Бізнес

Висновок ВС щодо визнання чинності договору після повного або часткового його виконання сторонами

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду роз’яснив поняття, зміст і правові наслідки укладення змішаного договору.

Суть справи
Власник пошкодженого в ДТП автомобіля уклав із позивачем договір відступлення права вимоги, за яким він втрачає право вимагати від страховика та винуватця пригоди або від будь-якої іншої особи, що відповідно до закону несе відповідальність перед ним, відшкодування спричинених у ДТП матеріальних збитків. Натомість позивач зобов’язався відремонтувати транспортний засіб, отримавши відповідне доручення.

Позивач відремонтував автомобіль, проте апеляційний суд скасував постанову місцевого суду, якою винним у ДТП було визнано водія трамвая, і закрив провадження у справі на підставі п. 1 частини першої ст. 247 КУпАП за відсутністю складу адміністративного правопорушення.

Тож позивач просив суд зобов’язати відповідача відшкодувати йому вартість ремонту автомобіля.

Районний суд задовольнив позов, однак апеляційний суд це рішення скасував та відмовив у задоволенні позову, вказавши, що на момент укладення договору відступлення права вимоги будь-яких зобов’язань водія трамвая перед відповідачем ще не існувало, на час укладення договору не було визначено винну в ДТП особу. Отже, якщо майбутні відступлені вимоги не конкретизовані й не індивідуалізовані, то цей договір є неукладеним та не тягне за собою правових наслідків.

Висновок КЦС ВС (постанова від 10 березня 2021 року у справі № 199/1917/19)
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції, навівши таке правове обґрунтування.

Апеляційний суд виходив виключно з того, що з урахуванням положень статей 512, 514 ЦК України договір відступлення права вимоги може здійснюватися тільки щодо дійсної вимоги, яка існувала на момент переходу цих прав.

Однак він не врахував такого.

Сторони мають право укласти договір, у якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (частина друга ст. 628 ЦК України).

За своєю суттю укладений між позивачем і відповідачем договір є змішаним, оскільки в ньому містяться елементи різних договорів.

У частині регулювання відносин між сторонами він є договором про надання послуг, тобто проведення ремонту пошкодженого транспортного засобу відповідача на певних умовах. Так, сторони погодили, що якщо суд визнає винним у ДТП відповідача та/або іншого учасника пригоди буде визнано невинним у вчиненні адміністративного (кримінального) правопорушення за фактом ДТП, то відповідач зобов’язаний відшкодувати позивачеві всі фактично понесені ним витрати у зв’язку з виконанням цього договору.

Отже, відповідач зобов’язався відшкодувати понесені позивачем витрати у зв’язку з виконанням цього договору.

У частині регулювання відносин між сторонами вказаний договір також є договором доручення, оскільки на виконання п. 6 договору для реалізації права відступлення вимоги відповідачем на ім’я позивача видана нотаріально посвідчена довіреність.

Окрім того, не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами.

Позивач виконав свої зобов’язання перед відповідачем, а саме:

отримав нотаріально посвідчену довіреність,
організував огляд пошкодженого автомобіля,
відремонтував його й оформив документи для подання їх до МТСБУ.
У ст. 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право, – обов’язковість договору. Тобто з моменту укладення договору та виникнення зобов’язання його сторони набувають обов’язки (а не лише суб’єктивні права), які вони мають виконувати.

Джерело Юридична Практика

Бенефициарные собственники дохода: Обзор судебной практики КАС ВС

Верховный Суд обнародовал обзор судебной практики Кассационного административного суда в составе ВС относительно бенефициарных собственников дохода, подготовленный по результатам встречи с представителями компаний — членов Американской торговой палаты в Украине.

В практике Верховного Суда утвержден принцип, согласно которому требование относительно бенефициарного собственника дохода применяется только, если это предусмотрено соответствующей налоговой конвенцией. Льгота по налогу на доходы нерезидента по международным конвенциям возможна при условии, что получатель доходов является их фактическим, а не номинальным собственником.

Указано, что фактическим получателем дохода (бенефициарным собственником) признается лицо, у которого имеются правовые основания для непосредственного получения такого дохода и которое является непосредственным выгодополучателем, то есть получает выгоду от дохода и определяет его дальнейшую экономическую судьбу.

В обзоре также представлены другие актуальные правовые позиции относительно:

— правового статуса бенефициарного получателя дохода;

— правил налогообложения доходов в виде процентов и при переуступке права требования;

— налогообложения роялти и т. п.

Источник ЮРЛИГА

Ухвали про забезпечення позову — прямий шлях до дисциплінарного стягнення

Суддя вважав, що забезпечувати позов можна на будь-якій стадії розгляду справи, і захищав передусім інтереси позивача. Проте, як установила апеляційна інстанція, законник порушував майнові права іншого суб’єкта.

Безпідставне забезпечення

Перша дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя розглянула справу, відкриту за скаргою на дії Віталія Колядова зі Старобільського районного суду Луганської області. Серед іншого заявник звинувачував суддю в тому, що той фактично позбавив підприємство прав на подання доказів. Водночас у трьох ухвалах не було зазначено мотивів забезпечення позову.

Пізніше, у квітні минулого року, громадянин звернувся до дисциплінарного органу з проханням залишити скаргу без розгляду, а вже в цьому році надіслав нотаріально

завірену заяву про відкликання скарги. Проте, оскільки за регламентом ВРП відмова від скарги не є підставою для закриття провадження, дисциплінарний орган усе ж занурився в аналіз обставин справи.

Було легко спрогнозувати, що на засідання ДП скаржник не з’явиться. Тим часом адвокат служителя Феміди вказав на незаконність скарги, що, як він стверджував, і стало підставою для прохання повернути її. Також представник судді клопотав про надання часу на підготовку заперечень, але члени ВРП, напевне, квапились із закриттям справи, бо вирішили, що 3 місяців після відкриття провадження має бути достатньо для ознайомлення.

Щоправда, члени палати знову вдалися до аналізу змісту ухвал. І не побачили обґрунтування, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи унеможливити виконання майбутнього рішення. Мовляв, з ухвал незрозуміло, із чого саме виходив суд, задовольняючи клопотання. Крім того, як з’ясувалося, служитель Феміди виніс ухвалу у справі про стягнення боргу, яка не перебувала в його провадженні.

Відзначили члени ДП і той факт, що суддя протягом 4,5 місяця не вирішив питання про об’єднання цивільних справ у одне провадження.

Усе це дало підстави для висновку (№152/1дп/15-21), що законник порушив вимогу щодо загальної справедливості судового процесу.

Спір, який нікого не цікавив

У письмових поясненнях суддя зазначав, що скаржник дійсно неодноразово вказував на відсутність у матеріалах доказів, які б підтверджували наявність реальної загрози невиконання чи ускладнення виконання можливого рішення суду.

Проте, на думку В.Колядова, скаржник не врахував положень ч.2 ст.149 Цивільного процесуального кодексу про те, що забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи. Постановляючи ухвалу про забезпечення позову, суддя керувався виключно положеннями стст.149, 150 ЦПК. Тому іншою ухвалою відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позовних вимог.

Щодо об’єднання справ В.Колядов пояснював: не допустив порушення закону, бо вирішив в одній зі справ тільки процедурні питання.

Також законник наголошував, що прийняті ним рішення дублювали ухвалу слідчого судді від 14.05.2019 у межах кримінального провадження, якою накладено арешт на рухоме та нерухоме майно товариства, та ухвалу Господарського суду Луганської області, яка забороняє загальним зборам ТОВ приймати рішення про зміну складу учасників, державним реєстраторам — здійснювати реєстрацію змін до установчих документів.

Натомість нова ухвала вже скасувала заходи забезпечення позову. А згодом позов до товариства про стягнення боргу залишено без розгляду у зв’язку з неодноразовими неявками сторін на засідання. Свої пояснення суддя підкріпив постановою Луганського апеляційного суду, яка залишала без змін його ухвалу. Тож з огляду на викладене законник уважав, що скарга є безпідставною та необґрунтованою.

Порушені майнові права

Проте, як також установив дисциплінарний орган, у перебігу подій мали місце й інші висновки апеляційної інстанції. Зокрема, Луганський АС раніше констатував, що ухвалами Старобільського райсуду про забезпечення позову порушуються права особи як власника корпоративних прав ТОВ.

В іншій постанові апеляційна інстанція зазначала, що були порушені права особи як власника ділянки. Зокрема, суддя наклав арешт на землі, які перебувають у суборенді відповідача, тобто на майно, яке не належить товариству.

Крім того, В.Колядов наклав арешт і на врожай з орендованих ділянок і кошти на банківських рахунках та в касі — у межах сум можливих стягнень. Також заборонив використовувати майно, чим унеможливив господарську діяльність товариства, а ще зобов’язав передати врожай з орендованих ділянок на зберігання позивачу, хоча такий вид забезпечення позову ст.150 ЦПК не передбачає. Далі володар мантії зобов’язав позивача зберегти врожай шляхом зібрання, хоча той у заяві й не зазначав такого способу.

Усе це, на думку ДП, доводило, що В.Колядов порушив право відповідачів на мирне володіння майном, а також права людини. Він брав до уваги лише інтереси позивача й забезпечив позов несумірно з позовними вимогами, наголосили в апеляційній інстанції.

Не вбачаючи умисності в діях судді та беручи до уваги його характеристику, ДП все ж вирішила покарати винуватця суворою доганою з позбавленням права на отримання доплат протягом 3 місяців.

Тобто дисциплінарний орган продовжує дотримуватися практики накладання стягнень фактично з підстав скасування судового рішення. Хоча можна припустити, що в цьому випадку скарга подавалася з метою спонукати суддю до рішення про відмову в задоволенні позову. Коли ж бажаного було досягнуто (хоч і не без допомоги позивача, який не з’являвся в суд), у скаржника, напевне, зникла необхідність підтримувати свої звинувачення.

А загалом ухвали про забезпечення позову — прямий шлях до дисциплінарного стягнення. Адже судова практика така, що завжди вища інстанція може обґрунтувати як сумірність, так і несумірність ужитого заходу.

Джерело Закон і Бізнес