КСУ висловився з приводу обмежень щодо реалізації права оскарження рішення, дії чи бездіяльності органів влади

Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив Рішення у справі за конституційними скаргами Карякіна Едуарда Сергійовича, товариства з обмеженою відповідальністю „Торговий дім „Еко-вугілля України“ щодо відповідності Конституції України положення частини першої статті 79 Закону України „Про банки і банківську діяльність“ від 7 грудня 2000 року № 2121‒III зі змінами (далі – Закон). Про це інформує відділ комунікацій КСУ та правового моніторингу.

Цим Рішенням Суд визнав неконституційним окреме положення частини першої статті 79 Закону, а саме „які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України“.

Автори клопотань порушували питання щодо перевірки на відповідність Конституції України положення частини першої статті 79 Закону, згідно з яким „банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб“.

Під час розгляду Конституційним Судом цієї справи до Закону були внесені зміни, які на думку Суду, не вплинули на суть оспорюваного положення статті 79 Закону в аспекті питань, порушених у конституційних скаргах.

Конституційний Суд України вважає, що гарантування приписом частини другої статті 55 Конституції України кожному права на доступ до суду з метою оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів владних повноважень є вимогою принципу верховенства права. «Такий доступ не означає автоматичної незаконності цих рішень, дій або бездіяльності, а спрямований на перевірку у судовому порядку їх законності та правомірності, що не лише забезпечує ефективний захист прав, свобод кожної особи, якої стосується неправомірна діяльність суб’єктів владних повноважень, а й сприяє підтримці законності та правопорядку в цілому шляхом виявлення та усунення нелегітимних проявів у такій діяльності», – йдеться у Рішенні.

З огляду на наведене Конституційний Суд України зазначає, що в законодавчому регулюванні слід уникати заборон або обмежень щодо реалізації кожною особою права оскаржити в суді рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, у тому числі шляхом визначення на законодавчому рівні вичерпного переліку осіб, які мають право на таке оскарження, оскільки невключення особи до цього переліку унеможливлює доведення нею в суді її переконаності в потребі захисту своїх порушених прав, свобод цими рішеннями, діями чи бездіяльністю.

Конституційний Суд зазначає, що положення частини першої статті 79 Закону встановлює вичерпний перелік осіб, які мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність Національного банку України, його посадових та службових осіб. У такий спосіб унеможливлено доступ до суду осіб, не включених до цього переліку, зокрема акціонерів банку, які не є власниками істотної участі у банку, що дискримінує їх за майновою ознакою. Тим самим усупереч принципові верховенства права нівелюються право цієї категорії осіб на доступ до суду та подальший ефективний юридичний захист їх прав, законних інтересів.

З огляду на зазначене Конституційний Суд України дійшов висновку, що окреме положення частини першої статті 79 Закону, а саме „які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України“, суперечить статтям 8, частинам першій, другій статті 24, частинам першій, другій статті 55 Конституції України.

Окреме положення частини першої статті 79 Закону, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Джерело Судово-Юридична Газета

Конституционный Суд принял решение по делу о неконституционности ликвидации ВСУ

18 февраля, Конституционный Суд Украины принял решение по делу по конституционному представлению Верховного Суда Украины относительно соответствия Конституции отдельных положений пунктов 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22,23, 25 раздела XII «Заключительные и переходные положения» Закона «О судоустройстве и статусе судей» от 2 июня 2016 № 1402- VІІІ.

Соответствующее сообщение появилось на сайте КСУ.

Несколько интернет-изданий написали о том, что Конституционный Cуд признал неконституционными положения о ликвидации ВСУ и конкурс для судей ВС. При этом все они ссылаются на собственные источники в КСУ.

Однако, отметим, что текста соответствующего решения пока нет.

Как только соответствующее решение появится, его легко можно будет найти в ИПС ЛІГА:ЗАКОН, оформив тестовый доступ по ссылке.

Читайте также: юрисдикция спора по делу о недополучении пенсии: вывод Большой Палаты ВС

Заместитель председателя правления в Центре политико-правовых реформ Роман Куйбида, на своей странице в Facebook написал о том, что может означать возможное решение КСУ о признании неконституционной ликвидации Верховного Суда Украины в 2016 году.

По его мнению, это, в частности, может быть сознательной утечкой. «Если окончательный текст еще не подписан судьями, то эта утечка может использоваться, чтобы отследить реакцию и учесть ее в мотивировочной части», — предположил Роман Куйбида.

Также он предполагает: «Если информация о решении соответствует действительности, то последствия могут быть такие (это предположение, так как текст решения не обнародован, возможно, его еще нет):

— в Украине нет двух верховных судов — Верховного Суда Украины (действовал как суд до 14.12.2017) и нового Верховного Суда (начал действовать с 15.12.2017), а есть один Верховный Суд, тот самый, который раньше назывался Верховный Суд Украины. Вероятно называть Верховный Суд «новым» уже не придется;

— судьи Верховного Суда Украины, которые не проходили или не выиграли в конкурсе в Верховный Суд (их, кажется, 12), считаются судьями Верховного Суда (без конкурса), но все равно должны пройти квалификационное оценивания на подтверждение соответствия занимаемой должности. Правда, возникнет вопрос, куда именно они пойдут работать — в какой именно кассационный суд в составе Верховного Суда (вероятно это вопрос к законодателю);

— других судей Верховного Суда это решение, видимо, не затронет;

— будут технические проблемы с регистрацией, так как сейчас мы имеем два юридических лица (Верховный Суд Украины и Верховный Суд) и там значатся разные руководители. Должно остаться одно. Как это технически сделать — очень сложный вопрос;

— судьи Верховного Суда, включая «новых» судей из числа судей Верховного Суда Украины, должны будут пройти еще один отбор по закону 193, который предусматривает сокращение состава Верховного Суда по крайней мере до 100 судей. Конечно, если это положение не будет признано неконституционным в пределах другого производства, которое есть в Конституционном Суде».

Источник ЮРЛИГА

Тексти конституційних скарг не є публічною інформацією, — рішення КСУ

Перший сенат Конституційного Суду України ухвалив рішення у справі за конституційною скаргою Плескача В’ячеслава Юрійовича, яким визнав положення другого речення частини четвертої статті 42 Закону України «Про Конституційний Суд України» (далі — Закон) такими, що відповідають Конституції України (є конституційними).

У своєму клопотанні Плескач В.Ю. оспорював положення Закону, відповідно до яких інформація за запитами щодо матеріалів справи, яку розглядає Конституційний Суд, не надається.

Вирішуючи порушене в конституційній скарзі питання, Суд посилається на свої юридичні позиції та міжнародні нормативно-правові акти, з якими кореспондуються положення Конституції України.

КСУ наголошує, що право особи на доступ до інформації, гарантоване статтею 34 Конституції України, не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Такі обмеження мають бути винятками, які передбачені законом, переслідувати одну або декілька законних цілей і бути необхідними у демократичному суспільстві. У разі обмеження права на доступ до інформації законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію вказаного права і не порушувати сутнісний зміст такого права.

У Рішенні зазначається, що відкритість визначено однією з головних засад діяльності Конституційного Суду України (стаття 2 Закону), яка забезпечується шляхом проведення публічного розгляду справ на пленарних засіданнях Сенату чи Великої палати Суду, надання доступу до публічної інформації Суду, оприлюднення на офіційному вебсайті всіх актів Конституційного Суду України за результатами конституційного провадження тощо.

Питання доступу до публічної інформації в Конституційному Суді України врегульовано статтею 42 Закону. Системний аналіз положень Закону вказує на те, що Суд є розпорядником як відкритої публічної інформації, так і інформації з обмеженим доступом.

Враховуючи визначені Законом вимоги до конституційної скарги та умови її прийнятності, скарга містить персональні дані особи (конфіденційну інформацію про особу) та, фактично, є результатом її інтелектуальної діяльності. У зв’язку з цим, тексти конституційних скарг не є публічною інформацією і не оприлюднюються на офіційному вебсайті КСУ. Таким чином, оспорювані положення Закону спрямовані на захист інформації з обмеженим доступом.

Відтак, Конституційний Суд України дійшов висновку, що обмеження, встановлене у другому реченні частини четвертої статті 42 Закону, ґрунтується на приписах закону, переслідує таку легітимну мету, як захист прав осіб, зокрема права на невтручання в особисте і сімейне життя, гарантованого статтею 32 Конституції України, та забезпечення конституційного принципу незалежності діяльності КСУ у ході реалізації ним своїх юрисдикційних повноважень.

Оспорюване законодавче обмеження також не є цензурою у сфері конституційного провадження, оскільки має тимчасовий характер і завершується одночасно із закінченням розгляду справи Конституційним Судом України.

Джерело Судово-Юридична Газета

Висновок КСУ у справі щодо скасування адвокатської монополії

Конституційний Суд України надав Висновок у справі за конституційним зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо скасування адвокатської монополії) (реєстр. № 1013) вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

Цим Висновком Конституційний Суд України визнав законопроект про внесення змін до Конституції України (щодо скасування адвокатської монополії) (далі – Законопроект) таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

Законопроектом пропонується:

«І. Внести до Конституції України (Відомості Верховної Ради України, 1996 р., № 30, ст. 141) такі зміни:

1. Статтю 1312 викласти в такій редакції:

„Стаття 1312. Для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.

Незалежність адвокатури гарантується.

Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом.

Виключно адвокат здійснює захист особи від кримінального обвинувачення“.

2. Підпункт 11 пункту 161 Розділу ХV „Перехідні положення“ вилучити.

ІІ. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування».

Здійснюючи перевірку Законопроекту на предмет його відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України, Конституційний Суд України виходить з такого.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (частина перша статті 157 Конституції України).

Конституційний Суд України виходить із того, що запропоновані розділом I Законопроекту зміни до Конституції України розширюють можливості здійснення представництва в суді.

У Висновку зазначено, що поняття «надання професійної правничої допомоги» не тотожне поняттю «представництво особи в суді». Надання професійної правничої допомоги здійснюють адвокати, натомість представництво особи у суді може бути здійснене за вибором особи адвокатом або іншим суб’єктом. З аналізу частини першої статті 1312 Конституції України у системному зв’язку з її статтею 59 випливає позитивний обов’язок держави, який полягає в гарантуванні участі адвоката у наданні професійної правничої допомоги особі з метою забезпечення її ефективного доступу до правосуддя за рахунок коштів держави у випадках, передбачених законом.

Конституційний Суд України констатує, що запропоновані розділом І Законопроекту зміни до статті 1312, підпункту 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України не передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина та не спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України, а отже, відповідають вимогам частини першої статті 157 Конституції України.

Розділ II Законопроекту такого змісту: «Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування» не передбачає скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, не спрямований на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України, а отже, є таким, що відповідає вимогам частини першої статті 157 Конституції України.

Конституційний Суд України констатує, що на час надання ним цього висновку рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях воєнного або надзвичайного стану за процедурою, визначеною Конституцією України, не ухвалено, тому юридичних підстав, які б унеможливлювали внесення змін до Конституції України, немає.

З огляду на вказане Конституційний Суд України вважає, що Законопроект відповідає вимогам частини другої статті 157 Конституції України.

У Висновку зазначається, що Верховна Рада України дев’ятого скликання протягом року Законопроект не розглядала та протягом строку своїх повноважень не змінювала положень статті 1312, підпункту 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України, а отже, Законопроект відповідає вимогам статті 158 Конституції України.

З огляду на наведене Конституційний Суд України вважає, що Законопроект відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

Висновок Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Джерело Конституційний Суд України

КС визнав декларування надто обтяжливим обов’язкомдля активістів

Громадські активісти, які виявили бажання долучитися до боротьби з корупцією, більше не повинні декларувати свої статки. Суспільство має вірити їм на слово, а держава — не обтяжувати обов’язком подавати декларації. Бо це, як зауважив Конституційний Суд, не є нагально необхідним.

Невизначеність у відповідальності

У 2017 році, коли парламент включив антикорупційних активістів у перелік суб’єктів декларування, це пояснювалося паритетом прозорості статків представників громадськості і тих, із ким вони борються. Адже висловлювалися підозри, що на цій ниві можна непогано заробити, зокрема за рахунок грантів, не відображаючи таких доходів у деклараціях.

У мотивувальній частині рішення від 6.06.2019 №3-р/2019 КС не розвіює таких сумнівів. Ба більше, навіть визнає, що держава має право запроваджувати відповідний контроль за діяльністю об’єднань громадян та їхніх представників, які долучаються до різноманітних громадських рад при державних органах. Адже останні можуть реально впливати на ухвалення рішень органами державної влади.

Зокрема, і стосовно кадрових питань, як, наприклад, громадська рада доброчесності при Вищій кваліфікаційній комісії суддів. А якщо є можливість впливати, то мають бути і запобіжні механізми для «недопущення неправомірного набуття матеріальних або нематеріальних благ, вчинення інших зловживань при реалізації наданих їм прав щодо участі в публічному управлінні».

Інша справа, як цей контроль реалізований. Адже п.5 ч.1 ст.3, абз.3 ч.3 ст.45 закону «Про запобігання корупції», а також п.2 розд.II «Прикінцеві положення» закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо особливостей фінансового контролю окремих категорій посадових осіб», які, власне, і визначають «окремі категорії» декларантів, виписані надто розпливчасто. Тобто вирізняються тією ж вадою, що й чимало актів останніх років, — юридичною невизначеністю.

«Систематично, протягом року», «діяльність/заходи, пов’язана із запобіганням, протидією корупції», «моніторинг антикорупційної політики» — як казав класик, хоч і написано державною мовою, але зовсім не зрозуміло. А якщо через цю невизначеність ще може наставати юридична відповідальність, то, звісно, знайдуться ті, хто спробує її витлумачити по-своєму.

Такий підхід цілком очевидно не відповідає принципу верховенства права. Що і констатував КС у рішенні.

На цьому слід було б зупинитися, але судді, схоже, поставили собі за мету не лише навчити нардепів нормотворчої техніки, а й спробувати себе у ролі найвищої і судової, і законодавчої інстанції.

Підстава для переслідувань

Аби вбити кілок у намагання народних обранців виправити недоліки і таки встановити обов’язок декларування для вузького кола громадських активістів, КС вдався до викладення принципів захисту свободи об’єднань від втручання держави. Звісно, для цього знадобилися посилання на загальні принципи міжнародних актів, хоча в них нічого немає проти декларування.

Як зазначено далі у рішенні, встановлення обов’язку звітувати для певного кола осіб та громадських об’єднань, які не здійснюють публічних владних повноважень або не фінансуються за рахунок бюджетних коштів, є «надмірним та таким, що непропорційно обмежує свободу політичної та громадської діяльності». Як саме необхідність декларувати доходи впливає на свободу участі у громадській діяльності — не пояснюється.

Логіка Суду фактично ґрунтується на тому, що подібний обов’язок є «втручанням держави в особисте та приватне життя» активістів, до того ж надто обтяжливим для них. Але чому тоді декларування не визнати обтяжливим для суддів чи хоча б працівників апарату судів? Чому це виправдано антикорупційною боротьбою для одних, а коли мова заходить про тих, хто причетний до цієї боротьби, то це відразу стає втручанням в їхнє приватне життя? Хіба не важливо, як визнав сам Суд, аби вплив на владні рішення не підкріплювався матеріальною зацікавленістю?

Між іншим, Суд на рівні офіційного документа допустив крамолу. Він визнав, що «ці положення можуть бути використані для переслідувань фізичних осіб, які здійснюють антикорупційну діяльність, зокрема у спосіб порушення проваджень з метою притягнення цих осіб до юридичної відповідальності», за неподання чи несвоєчасне подання декларацій, зазначення в них недостовірних відомостей.

Така риторика припустима для політиків, а не людей у мантіях. Бо жоден судовий акт не може ґрунтуватися на припущеннях. Якщо у суддів КС є докази подібного переслідування, то вони повинні повідомити про скоєння злочину, а не огульно звинувачувати правоохоронні органи у схильності до протиправних дій.

І якщо вже сказали «а», то треба продовжувати. Бо захист тих самих суддів від подібних переслідувань є навіть більш важливим для держави і суспільства, ніж свобода об’єднань. Але чи використає КС таку саму логіку, якщо судді вимагатимуть визнання неконституційним їхнього обов’язку подавати декларації як такого, що використовується як спосіб посягання на їхню незалежність?

Без нагальної необхідності

Також Суд послався на думку експертів Венеціанської комісії щодо відповідних проектів законів. Спираючись на їхні загальні рекомендації, КС зазначив, що у поданні декларацій громадськими активістами «немає нагальної суспільної потреби». Бо протилежне не обґрунтоване у пояснювальних записках. Тим самим судді КС запровадили доволі цікаву правову категорію оцінки законодавчих норм: є в них нагальна потреба чи ні. І тут же наділили себе правом давати висновок із цього приводу.

Хоча очевидно, що рекомендації були адресовані законодавцеві й висловлені навіть не Європейським судом з прав людини, а лише певними експертами. Але ж у Конституції не застережений обов’язок нашої держави дослухатися до усіх порад з-за кордону.

Адже хто як не представники суспільства у Верховній Раді мають (принаймні теоретично) виражати волю народу і визначати, що є для нього «нагально необхідним»? Та й оцінка пояснювальних записок до законопроектів на предмет конституційності не входить до повноважень КС.

Утім, можливо, у такий спосіб судді прокладають собі містки до майбутніх рішень, заздалегідь створюючи прецеденти для посилань. А поки що висновок Суду дозволив громадським активістам і надалі боротися із корупцією за рахунок міжнародної допомоги й не перейматися, що з обвинувачів вони можуть перетворитися на підозрюваних. Може, і на краще, головне — щоб був результат для суспільства, а не самих борців.