КС прийняв рішення щодо скасування ст.375 Кримінального Кодексу

Прокуратуру позбавили можливості тримати на гачку суддів, порушуючи провадження за ст.375 Кримінального кодексу. Те, на що не наважився законодавець, нарешті зробив Конституційний Суд.

Він ухвалив рішення від 11.06.2020, яким визнав неконституційною оспорювану статтю кодексу. Суд погодився з авторами подання, що сполучення слів «завідомо неправосудного» є оціночним, його зміст законодавчо не визначений, що не забезпечує передбачуваності у застосуванні.

КС констатував, що у ст.375 КК не встановлено критеріїв, за якими можна визначити, який вирок, рішення, ухвала або постанова судді (суддів) є „неправосудними“, а також не розкрито змісту сполучення слів „завідомо неправосудний“. Це, своєю чергою, може призвести (і призводить! — Прим. ред.) до неоднозначного розуміння складу злочину, кваліфікацію якого здійснено за цією нормою.

Також у рішенні наголошується, що встановлення кримінальної відповідальності за постановлення «завідомо неправосудного» судового рішення створює ризики та можливості для впливу на суддів. Тим самим нівелюються конституційні приписи щодо незалежності суддів.

З огляду на викладене, КС встановив, що ст.375 КК у нинішньому вигляді суперечить принципові верховенства права, а саме такому його елементу, як юридична визначеність, та не узгоджується з принципами незалежності суддів, обов’язковості судового рішення, а отже, суперечить ч.1 ст.8, чч.1, 2 ст.126, ч.1, п.9 ч.2 ст.129 Конституції.

Утім, КС вирішив відтермінувати втрату чинності цієї статті на 6 місяців. Мовляв, за цей час Верховна Рада має привести нормативне регулювання, встановлене цією статтею у відповідність із Конституцією та цим рішенням. Іншими словами, із незрозумілою метою Суд залишив можливість тиску та посягання на незалежність суддів із використанням цієї статті. Адже, вочевидь, тепер жоден суд не зможе розглянути справу із таким обвинуваченням. Проте прокуратура може і надалі вносити відомості до ЄРДР за цією статтею (що доречі, було зроблено стосовно чергового судді того ж дня, коли прийняте це рішення).

Джерело Закон і Бізнес

Рішення КС щодо можливості оскарження продовження строку тримання під вартою

Хоча в рішенні КС сказано про «продовження строку тримання під вартою», а не «обрання», це не може слугувати підставою для відмови в оскарженні. Такий висновок зробив ВС в постанові №459/3502/19, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

11 березня 2020 року м.Київ №459/3502/19

Верховний Суд колегією суддів третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого — СТОРОЖЕНКА С.О.
суддів: БОРОДІЯ В.М., ЧИСТИКА А.О. —

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника обвинуваченого Особи 1 — адвоката Шостака В.В. — на ухвалу судді Львівського апеляційного суду від 9.01.2020 про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою захисника на ухвалу Червоноградського міського суду Львівської області від 9.12.2019 про обрання Особі 1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до 7.02.2020.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами обставини

На розгляді в Червоноградському міському суді перебуває кримінальне провадження, унесене до ЄРДР за №12019140150000930, щодо Особи 1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.121 Кримінального кодексу.

Ухвалою Червоноградського міськсуду від 9.12.2019 у підготовчому судовому засіданні задоволено клопотання прокурора та обрано Особі 1 запобіжний захід — тримання під вартою до 7.02.2020.

Ухвалою судді ЛвАС від 9.01.2020 відмовлено у відкритті провадження за апеляційною скаргою захисника Шостака В.В. на ухвалу Червоноградського міськсуду від 9.12.2019.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник Шостак В.В., посилаючись на незаконність ухвали судді апеляційного суду, просить її скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Зазначає, що прийняте рішення позбавляє обвинуваченого права на захист та на оскарження неправомірного судового рішення й не відповідає вимогам Конституції та рішенню Конституційного Суду від 13.06.2019 №4-р/2019 у справі щодо неконституційності положень ч.2 ст.392 Кримінального процесуального кодексу.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор уважає, що касаційна скарга захисника підлягає задоволенню.

Мотиви Суду

Відповідно до п.8 ст.129 Конституції однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках — на касаційне оскарження судового рішення.

Стаття 129 Конституції гарантує право на апеляційний перегляд справи, а не кожного окремого судового рішення в межах кримінального провадження, у відповідності із чим КПК визначає, в яких випадках і які рішення судів першої інстанції підлягають перегляду в апеляційному порядку.

Відповідно до положень ст.24 КПК кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, а також на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується його прав, свобод, законних інтересів, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим кодексом.

Відповідно до ч.6 ст.9 КПК у випадках, коли положення цього кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені в ч.1 ст.7КПК.

У ст.7 КПК передбачено загальні засади кримінального провадження, до яких належать: верховенство права, законність, рівність перед законом та судом, презумпція невинуватості й забезпечення доведеності винуватості, забезпечення права на захист, змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а також забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності.

Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою захисника, суддя апеляційної інстанції дійшов висновку, що під час підготовчого судового засідання обвинуваченому Особі 1 не продовжувався запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, а за клопотанням прокурора до нього був застосований такий запобіжний захід, а тому скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.

Однак із такою позицією суд касаційної інстанції погодитися не може.

КС дійшов висновку, що неможливість своєчасного апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою унеможливлює ефективну та оперативну (дієву) перевірку правомірності обмеження конституційного права особи на свободу на стадії судового розгляду. Рішенням №4-р/2019 КС визнав неконституційним положення ч.2 ст.392 КПК щодо унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті.

У ст.152 Конституції визначено, що закони, інші акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, утрачають чинність з дня ухвалення КС рішення про їх неконституційність.

Тобто з моменту прийняття рішення КС №4-р/2019 скасовано обмеження на окреме оскарження ухвал про продовження строку тримання особи під вартою, які постановлені під час провадження в суді першої інстанції.

Твердження апеляційного суду, що обвинуваченому було обрано запобіжний захід, а не продовжено, а тому відповідно до положень ст.392 КПК та вищевказаного рішення КС ухвала Червоноградського міськсуду від 9.12.2019 про обрання Особі 1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою апеляційному оскарженню не підлягає, не обґрунтовані.

Ухвала, яка оскаржувалася в апеляційному порядку, постановлена під час провадження в суді першої інстанції, за своїм змістом стосувалася строку тримання обвинуваченого під вартою.

Обсяг права на апеляційний перегляд справи, що визначається законом, має гарантувати особі ефективну реалізацію права на судовий захист задля досягнення цілей правосуддя,

забезпечуючи захист інших конституційних прав і свобод такої особи. Обмеження доступу до суду апеляційної інстанції як складової права на судовий захист можливе лише з обов’язковим дотриманням конституційних норм і принципів, а саме — пріоритетності захисту фундаментальних прав і свобод людини та громадянина, а також принципу верховенства права, відповідно до якого держава має запровадити таку процедуру апеляційного перегляду, яка забезпечить ефективність права на судовий захист на цій стадії судового провадження, зокрема дасть можливість відновлювати порушені права і свободи особи та максимально запобігати негативним індивідуальним наслідкам можливої помилки суду першої інстанції.

Підстави та порядок застосування примусових заходів, які обмежують конституційне право людини на свободу та особисту недоторканність, зокрема в кримінальному провадженні, закріплені в КПК.

Як зазначено в ст.2 цього закону, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

З метою досягнення завдань кримінального провадження та для належного здійснення правосуддя у справах про вчинення кримінального правопорушення в кодексі передбачено заходи забезпечення кримінального провадження, до яких належить, зокрема, тримання підозрюваного, обвинуваченого під вартою (стст.131, 176, 183 КПК).

Тримання під вартою є найбільш суворим запобіжним заходом, пов’язаним з обмеженням конституційного права особи на свободу, який полягає в примусовій ізоляції підозрюваного, обвинуваченого шляхом поміщення його в установу тримання під вартою на певний строк із підпорядкуванням режиму цієї установи.

Відповідно до ч.3 ст.315 КПК під час підготовчого засідання суд за клопотанням учасників провадження має право обрати, змінити чи скасувати заходи забезпечення кримінального провадження, у тому числі запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого. При розгляді таких клопотань суд додержується правил, передбачених у розд.ІІ цього кодексу.

У вказаному розділі передбачено в тому числі й порядок подання, розгляду клопотань про застосування та продовження запобіжних заходів.

Виходячи зі змісту диспозицій стст.177, 178, 194, 196, 199 КПК, терміни «обрання запобіжного заходу» та «продовження запобіжного заходу» використовуються як синонімічні за своїм правовим значенням. Крім того, обрання є первинним при застосуванні запобіжного заходу, який обирається на певний строк, а продовження — вторинна стадія, яка наступає, за певних умов, коли строк тримання під вартою закінчується.

Та обставина, що в рішенні КС зазначено «продовження строку тримання особи під вартою», а не «обрання» не може слугувати підставою для відмови у відкритті провадження за апеляційною скаргою та обмежує право особи на доступ до правосуддя.

Отже, апеляційний суд, відмовляючи у відкритті провадження за апеляційною скаргою, неправильно витлумачив положення норми ст.392 КПК, звузивши її зміст, що призвело до помилкового висновку про відсутність у захисника та обвинуваченого права на оскарження зазначеної ухвали суду.

Таким чином, указані порушення вимог кримінального процесуального закону є істотними й такими, що перешкодили апеляційному суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення.

Керуючись стст.433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, ВС

ухвалив:

Касаційну скаргу захисника Шостака В.В. задовольнити.

Ухвалу судді Львівського апеляційного суду від 9.01.2020 про відмову у відкритті провадження за апеляційною скаргою захисника Шостака В.В. на ухвалу Червоноградського міського суду від 9.12.2019 про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо Особи 1 скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.

КС розгляне питання про доцільність подання апеляційної скарги на дозвіл на затримання

Кримінальний процесуальний кодекс дозволяє оскаржувати відмову в наданні дозволу на затримання особи. Але в разі його отримання апеляційний перегляд унеможливлений. Наразі Конституційний Суд розбирається, чи відповідає таке обмеження Основному Закону.

Йдеться про ч.5 ст.190, п.1 ч.1, ч.3 ст.309 КПК, конституційність яких досліджує перший сенат КС. Автор клопотання стверджує, що унаслідок застосування оспорюваних положень порушується право на судовий захист, складовою якого є право на апеляційне оскарження. Крім того, скаржник доводить, що це суперечить ч.1 ст.8, пп.1, 8 ч.2 ст.129 Конституції, оскільки порушує принцип рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

На перший погляд, у цій справі КС може вдатися до тієї самої логіки, що й стосовно ч.2 ст.392 КПК, яка унеможливлювала окреме апеляційне оскарження ухвали про продовження строку тримання під вартою під час судового провадження в першій інстанції (рішення від 13.06.2019 №4-р/2019). Однак у випадку із дозволом на затримання з метою приводу аналогічні аргументи будуть некоректними.

З одного боку, затримання потрібне для вчинення певних процесуальних дій. Дія такого дозволу на обмеження прав людини вичерпується, зокрема, моментом приводу або добровільного з’явлення особи до суду. На період апеляційного оскарження, навіть якщо таку можливість передбачити у кодексі, дія ухвали не зупиняється. Тобто, доки вона буде переглянута, особу встигнуть доставити до суду й оскарження дозволу втрачає сенс.

З іншого — таке обмеження не є невідворотним і тривалим. Упродовж 36 год. після затримання особа має постати перед судом, який і визначить їй у разі потреби запобіжний захід. Це вочевидь уможливить відновлення порушеного права у випадку незаконного обмеження свободи особи — якщо не в суді першої, то апеляційної інстанції.

Якщо ж КС визнає спірні положення неконституційними, то, на думку правників, це ускладнить виконання органами досудового розслідування своїх функцій. Адже особа отримає можливість, зокрема, затягувати досудове слідство за рахунок апеляційного розгляду. Звісно, якщо їй буде вигідно не з’являтися на допит чи для проведення інших процесуальних дій.

Прикметно, що цю скаргу подав колишній голова Вищого господарського суду Віктор Татьков. У 2016-му його звинуватили у втручанні у діяльність судових органів та роботу автоматизованої системи документообігу суду. За версією Генпрокуратури, він фактично підпорядкував собі систему ухвалення судових рішень. Перед тим його з посади звільнив парламент за порушення вимог несумісності, оскільки він був членом Вищої ради юстиції.

Однак на початку червня цього року Велика палата Верховного Суду скасувала цю постанову (як і щодо деяких інших суддів, які входили до складу колегіального органу). Тобто фактично В.Татькову повернуто статус судді. Отже, тепер дозвіл на його затримання має спочатку надати Вища рада правосуддя.

Таким чином, фактично ця конституційна скарга вже не має практичного значення для заявника. Але КС мусить розібратися з нею, аби в подальшому не виникало аналогічних питань.

Джерело Закон і Бізнес

 

Висновок КС щодо оскарження запобіжних заходів на стадії судового розгляду

Опубліковано рішення Конституційного Суду України № 4-р/2019 від 13 червня 2019 р. у справі № 3-208/2018(2402/18) за конституційною скаргою Глущенка Віктора Миколайовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України.

Згідно з ч. 2 ст. 392 КПК не підлягають окремому оскарженню ухвали, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції, до ухвалення вироків. Ця заборона, зокрема, унеможливлює оскарження ухвал слідчих суддів про застосування під час досудового розслідування такого виняткового запобіжного заходу, як тримання особи під вартою.

Під час досудового розслідування ухвали слідчого судді про продовження строку тримання під вартою можуть бути оскаржені в апеляційному порядку (п. 3 ч. 1 ст. 309 КПК), а на стадії провадження в суді першої інстанції такі ухвали окремому оскарженню не підлягають, заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення (ч. 2 ст. 392 КПК).

Обґрунтовуючи свій висновок, Конституційний Суд нагадав власні попередні рішення, зокрема від 25 листопада 1997 року № 6-зп, від 25 грудня 1997 року № 9-зп, де послідовно підкреслював значущість положень статті 55 Конституції України щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді.

КСУ наголосив, щ реалізація права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб’єктів має відповідати також вимозі доступності правосуддя, про що зазначено в актах міжнародного права – Загальній декларації прав людини 1948 року (стаття 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (стаття 14), Конвенції (стаття 6), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 1985 року (пункт 4).

Суд виходив із того, що законодавчо визначений механізм реалізації права на судовий захист, що включає в себе, зокрема, право на апеляційний перегляд справи, є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя, в тому числі права на свободу, захисту цих прав і свобод від порушень і протиправних посягань, а також від помилкових і неправосудних судових рішень.

Неможливість своєчасного апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою унеможливлює ефективну та оперативну (дієву) перевірку правомірності обмеження конституційного права особи на свободу на стадії судового розгляду. Неможливість оскарження в апеляційному порядку такої ухвали створює умови, за яких помилкове рішення суду першої інстанції, чинне протягом тривалого часу, може призвести до тяжких невідворотних наслідків для зазначеної особи у вигляді безпідставного обмеження її конституційного права на свободу.

Отже, КСУ визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення ч. 2 ст. 392 КПК щодо унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції, та зобов’язав Верховну Раду України привести нормативне регулювання, встановлене ч. 2 ст. 392 КПК, у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням.

Джерело Інфораційно-правова платформа Активлекс

 

ВР не може делегувати іншим органам конституційні повноваження прокуратури,- висновок КСУ

Верховна Рада не може делегувати іншим органам конституційні повноваження прокуратури, зокрема щодо звернення до суду. Такий висновок зробив КСУ Другий сенат в рішенні №4-р(ІІ)/2019 Справа №3-234/2018(3058/18), текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Конституційний Суд України
Другий сенат

Іменем України

Рішення

у справі за конституційною скаргою акціонерного товариства «Запорізький завод феросплавів» щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення пункту 13 частини першої статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України»

5 червня 2019 року м.Київ №4-р(ІІ)/2019
Справа №3-234/2018(3058/18)

Другий сенат Конституційного Суду України у складі суддів:

Тупицького Олександра Миколайовича — головуючого, доповідача,
Городовенка Віктора Валентиновича,
Запорожця Михайла Петровича,
Касмініна Олександра Володимировича,
Лемака Василя Васильовича,
Мойсика Володимира Романовича,
Первомайського Олега Олексійовича —

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційною скаргою акціонерного товариства «Запорізький завод феросплавів» щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення пункту 13 частини першої статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» від 14 жовтня 2014 року №1698-VII.

Заслухавши суддю-доповідача Тупицького О.М. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

УСТАНОВИВ:

1. Акціонерне товариство «Запорізький завод феросплавів» (далі — Товариство) звернулось до Конституційного Суду України з клопотанням розглянути питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення пункту 13 частини першої статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» від 14 жовтня 2014 року №1698-VII (далі — Закон), відповідно до якого Національному антикорупційному бюро України (далі — Бюро) надається право «за наявності підстав, передбачених законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України».

Товариство стверджує, що через відсутність чіткої законодавчої регламентації механізму реалізації Бюро повноважень, закріплених у пункті 13 частини першої статті 17 Закону, наведена норма порушує принцип юридичної визначеності, а отже, не відповідає приписам частини першої статті 8, частини другої статті 19 Конституції України. На думку автора клопотання, оспорюване положення Закону дає можливість Бюро як органу досудового розслідування звертатися до суду з вимогами про визнання угод недійсними ще до завершення досудового розслідування, тобто до встановлення вироком суду вини особи у вчиненні кримінального правопорушення, що суперечить частині першій статті 62, частинам першій, другій статті 124 Конституції України.

Із доданих до конституційної скарги матеріалів убачається, що Бюро звернулося до господарського суду міста Києва з позовом про визнання недійсними укладених з метою, що завідомо суперечить інтересам держави, угод, стороною яких було Товариство. Господарський суд міста Києва рішенням від 29 червня 2017 року відмовив у задоволенні цього позову. Київський апеляційний господарський суд постановою від 16 листопада 2017 року рішення суду першої інстанції скасував і прийняв нове рішення, яким позов Бюро задовольнив. Верховний Суд постановою від 4 квітня 2018 року, посилаючись, зокрема, на оспорюване положення Закону, зазначену постанову залишив без змін.

2. Вирішуючи порушене в конституційній скарзі питання, Конституційний Суд України виходить з такого.

2.1. В Основному Законі України встановлено, що Україна є правовою державою (стаття 1); Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії (частини друга, третя статті 8).

Конституційний Суд України у Рішенні від 8 вересня 2016 року №6-рп/2016 вказав, що пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо; законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст (абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини).

Відповідно до Основного Закону України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 6); органи державної влади зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19). Принцип поділу державної влади набуває сенсу лише за тієї умови, коли всі органи державної влади діють у межах єдиного правового поля; неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі (абзаци третій, четвертий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 квітня 2008 року №4-рп/2008).

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України (стаття 75 Конституції України). Повноваження Верховної Ради України визначаються виключно Основним Законом України (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 10 червня 2010 року №16-рп/2010), що дає підстави для висновку про неможливість наділення парламенту повноваженнями, не передбаченими Конституцією України.

Конституційний Суд України у Рішенні від 12 лютого 2002 року №3-рп/2002 зазначив, що Конституція України як головне джерело національної правової системи є також базою поточного законодавства; вона надає можливість урегулювання певних суспільних відносин на рівні законів, які конкретизують закріплені в Основному Законі положення (абзац перший підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить прийняття законів. Це повноваження не може бути реалізоване жодним іншим органом державної влади в Україні. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Основного Закону України виключно законами України визначаються, зокрема, організація і діяльність прокуратури, органів досудового розслідування, органів і установ виконання покарань.

Конституційний Суд України виходить із того, що Верховна Рада України, з огляду на закріплення її повноважень виключно Основним Законом України, при вирішенні питань утворення, формування органів державної влади та визначення їхніх повноважень зобов’язана діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

2.2. У Конституції України визначено органи державної влади, які за своїми повноваженнями та/або функціональним призначенням є єдиними в державі, їх найменування та порядок формування (зокрема, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Вища рада правосуддя, Національний банк України, Рахункова палата), а також органи, які належать до певної системи і можуть бути кількісно і якісно змінені (утворені, реорганізовані, ліквідовані) відповідно до Конституції України (зокрема, суди, органи виконавчої влади). Тобто Основним Законом України передбачено обов’язковість існування одних органів державної влади і можливість утворення інших, визначено суб’єктів і порядок формування органів державної влади, сферу їхніх повноважень.

Закріплення в Конституції України повноважень органу державної влади, його кількісного складу, порядку формування, суб’єктів призначення/обрання та звільнення його членів та/або керівника тощо унеможливлює зміну засад діяльності такого органу інакше ніж шляхом внесення змін до Основного Закону України.

Конституційний Суд України наголошує, що Конституція України не наділяє Верховну Раду України як єдиний орган законодавчої влади в Україні правом встановлювати у своїх актах повноваження конституційно визначених органів державної влади чи делегувати їх іншим державним органам виходячи за межі тих, що передбачені конституційними нормами.

Це узгоджується з юридичною позицією Конституційного Суду України, викладеною в Рішенні від 23 грудня 1997 року №7-зп у справі про Рахункову палату, зі змісту якого вбачається, що Верховна Рада України як орган законодавчої влади не має права забрати чи обмежити конституційні повноваження Рахункової палати (органу, визначеного Основним Законом України), передати їх будь-яким іншим органам або ж взяти на себе їх здійснення; зазначені положення, однак, не стосуються повноважень Верховної Ради України як органу, який відповідно до статті 155 Конституції України має повноваження вносити зміни до Конституції України, зокрема до статті 98 (абзац восьмий пункту 1 мотивувальної частини).

Згідно зі статтею 1311 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює: підтримання публічного обвинувачення в суді; організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом (частина перша); організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом (частина друга).

Таким чином, Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування. Наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Отже, орган законодавчої влади за частиною другою статті 1311, пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України визначає лише організацію та порядок діяльності прокуратури, а тому повноваження прокуратури, у тому числі щодо представництва інтересів держави в суді, встановлені Основним Законом України, не можуть бути передані законом будь-яким іншим державним органам.

Відповідно до статті 5 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ (далі — Закон №1697) функції прокуратури України здійснюються виключно прокурорами; делегування функцій прокуратури, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.

Конституційний Суд України також зазначає, що стосовно повноваження прокуратури щодо представництва інтересів держави в суді в Основному Законі України міститься застереження «у виключних випадках і в порядку, що визначені законом». Про такі випадки йдеться, зокрема, у частині третій статті 23 Закону №1697, за якою «прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу» (абзац перший). На думку Конституційного Суду України, це обумовлюється недопущенням свавільного втручання прокуратури у здійснення господарської та статутної діяльності юридичних осіб, досягнення цілей функціонування учасника відповідних правовідносин, виконання ним договірних зобов’язань тощо. При цьому на прокуратуру покладається обов’язок щодо обґрунтування необхідності такого втручання.

З урахуванням наведеного Конституційний Суд України вважає, що Основний Закон України не наділяє Верховну Раду України як єдиний орган законодавчої влади в Україні правом делегувати конституційні повноваження прокуратури як конституційно визначеного державного органу іншим органам поза межами, встановленими конституційними нормами.

Отже, Верховна Рада України, делегувавши конституційні повноваження прокуратури, вийшла за межі повноважень, встановлених Конституцією України, чим порушила вимоги статті 6, частини другої статті 8, частини другої статті 19 Основного Закону України.

2.3. У статті 1 Закону визначено статус Бюро: Бюро є державним правоохоронним органом, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових (абзац перший).

Відповідно до статті 2 Закону правову основу діяльності Бюро становлять Конституція України, міжнародні договори України, Закон та інші закони України, а також прийняті відповідно до них інші нормативно-правові акти.

Бюро — державний правоохоронний орган, який належить до спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції, завданням якого є протидія кримінальним корупційним правопорушенням, які вчинені вищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та становлять загрозу національній безпеці; законодавець наділив Бюро правом за наявності підстав, передбачених законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України (абзац другий частини першої статті 1, пункт 13 частини першої статті 17 Закону). Таке право Бюро, з огляду на покладені обов’язки, реалізує виключно в інтересах держави.

Конституційний Суд України зазначає, що оспорюваним положенням Закону Бюро наділено повноваженнями, які належать прокуратурі відповідно до статті 1311 Конституції України.

Конституційний Суд України вважає, що до системи прокуратури України як суб’єкта у сфері протидії корупції згідно з частиною п’ятою статті 8 Закону №1697 входить Спеціалізована антикорупційна прокуратура, на яку покладаються, зокрема, функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, передбачених Законом №1697 і пов’язаних із корупційними або пов’язаними з корупцією правопорушеннями (пункт 3). Тобто в системі органів прокуратури України створено спеціалізований підрозділ, який забезпечує представництво інтересів держави в суді саме у сфері боротьби з корупцією.

Таким чином, положення пункту 13 частини першої статті 17 Закону, згідно з яким Бюро надається право «за наявності підстав, передбачених законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України», суперечить вимогам положень статей 6, 8, 19, 1311 Конституції України.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 1511, 1512, частинами першою, другою статті 152, статтею 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 36, 65, 67, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94 Закону України «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд України

ВИРІШИВ:

1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення пункту 13 частини першої статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» від 14 жовтня 2014 року №1698-VII, відповідно до якого Національному антикорупційному бюро України надається право «за наявності підстав, передбачених законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України».

2. Положення пункту 13 частини першої статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» від 14 жовтня 2014 року №1698-VII, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у «Віснику Конституційного Суду України».