Висновок ВС щодо переривання строку позовної давності

Фабула судового акту: У цивільному судочинстві наказне провадження з’явилося вже після прийняття Цивільного кодексу України, який почав діяти з 1 січня 2004 року. Тому питання позовної давності щодо здійснення наказного провадження та видачі судових наказів главою 19 ЦК України прямо не врегульовано.

В даному випадку ми розглядаємо проблему переривання строків позовної давності за цивільною вимогою у випадку звернення стягувача до суду із заявою про видачу судового наказу. Чи переривається строк позовної давності за такою вимогою – чи ні?

Наказне провадження це різновид спрощеного цивільного провадження, яке здійснюється без виклику сторін, розпочинається з моменту подання стягувачем заяви про видачу судового наказу та закінчується видачею або відмовою у видачі судового наказу. При цьому судовий наказ одночасно вже є і рішенням суду, і виконавчим документом. Участь боржника у наказному провадженні можлива лише, якщо він вирішить подати заяву про скасування судового наказу після отримання його копії. Тому боржник позбавлений права до видачі судового наказу заявити про закінчення строку позовної давності, у випадку якщо це має місце.

Стаття 161 ЦПК України передбачає перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ. Водночас стягувач має право подавати за такими вимогами як і заяву про видачу судового наказу, так і позовну заяву в загальному порядку, передбаченому ЦПК України.

Велика Палата ВС узагальнила, що фактично існують два підходи до застосування позовної давності у наказному провадженні: а) позовна давність підтверджує наявність спору про право та виключає прийняття заяви про видачу судового наказу; б) суд не має враховувати позовну давність без заяви особи, а тому відсутні підстави відмовляти у прийнятті заяви про видачу судового наказу з підстав спливу позовної давності. Водночас пункт 5, ст. 165 ЦПК України визначає підставою для відмови у видачі судового наказу сплив строку позовної давності, який повинен встановити і застосувати суд без заяви боржника.

У справі, що розглядається, стягувач звернувся із заявою в порядку пункту 3, ст. 161 ЦК України про видачу наказу про стягнення боргу із житлово-комунальних послуг. Суд не прийняв цю заяву через наявність спору про право. Пізніше стягувач подав вже позовну заяву із аналогічною вимогою, проте втратив час, і у відношенні частини суми боргу вже сплив строк позовної давності. Боржник під час розгляду позову зробив заяву про застосування строку позовної давності, і суд з цієї підстави відмовив у стягненні.

ВП ВС розглядаючи касаційну скаргу відступила від декількох відомих постанов ВС у цій царині і застосувавши статтю 264 ЦК України прийшла до наступного висновку. Подання заяви про видачу судового наказу не може використовуватися стягувачем, як підстава для переривання строку позовної давності за вимогою вказаною у такій заяві (чи її частиною).

Джерело Протокол

Верховный Суд разъяснил правила применения ст. 255 ХПК

Приведенный в ст. 255 ГПК перечень определений, которые подлежат апелляционному обжалованию отдельно от решения суда, является исчерпывающим. Об этом напомнил Верховный Суд по делу № 910/404/20 от 14.09.2020, сообщает пресс-служба ВС.

Суть дела: местный суд вернул без рассмотрения отзыв Железной дороги на исковое заявление при отсутствии доказательств направления его истцу.

Железная дорога обратилась в апелляционный суд с жалобой, в которой просила отменить это определение и привлечь отзыв на исковое заявление к материалам дела.

Апелляционный суд определением вернул Железной дороге апелляционную жалобу, поскольку обжалуемое определение не подлежит обжалованию отдельно от решения суда.

Коллегия судей Хозяйственного суда ВС оставила определение суда апелляционной инстанции без изменений.

Верховный Суд отметил, что системное толкование статьи 255 ХПК свидетельствует о том, что законодатель сознательно выделил случаи, в которых может быть обжаловано или конкретное процессуальное действие, или такое конкретное действие и отказ в его совершении.

Указанные процессуально-процедурные ограничения права на апелляционное обжалование некоторых определений местного хозяйственного суда отдельно от окончательного решения суда установлены с целью эффективного осуществления правосудия и не уменьшают для сторон возможности доступа в суд апелляционной инстанции и не утруждают им этого доступа таким образом и в такой степени, чтобы нанести вред самой сути этого права, поскольку стороны не лишаются права на апелляционное обжалование таких решений местного хозяйственного суда вообще, их право лишь откладывается до вынесения окончательного решения по делу.

Предметом апелляционного обжалования является определение местного хозяйственного суда о возвращении без рассмотрения отзыва Железной дороги на исковое заявление, не предусмотренное в перечне, приведенном в ст. 255 ГПК.

Ссылка Железной дороги на положение п. 6 ч. 1 ст. 255 ГПК как на основание, которое, по мнению жалобщика, дает право на апелляционное обжалование судебного акта по делу о возвращении без рассмотрения отзыва на исковое заявление, является ошибочным, поскольку системный анализ указанной процессуальной нормы позволяет сделать вывод, что на ее основании в апелляционном порядке отдельно от решения суда может быть обжаловано определение о возвращении заявления истцу (заявителю) исключительно при условии, если такое решение имеет «завершающее» значение для возможности судебного разбирательства и препятствует производству по делу.

Определение местного хозяйственного суда, согласно которому возвращен без рассмотрения отзыв Железной дороги на исковое заявление, направлено на решение отдельного процессуального вопроса и не препятствует производству по делу.

Источник ЮРЛИГА

Висновок ВС про наслідки визнання доказу недопустимим

Визнання одного доказу недопустимим не означає, що фактичні обставини не можна встановити за допомогою іншого. Такий висновок зробив ВС в постанові №303/3332/16, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

6 серпня 2020 року м.Київ №303/3332/16

Верховний Суд колегією суддів другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого — ЯКОВЛЄВОЇ С. В.,
суддів: МАТІЄК Т.В., НАСТАВНОГО В.В. —

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 14.02.2018 та ухвалу Львівського апеляційного суду від 15.11.2019 у кримінальному провадженні за обвинуваченням Особи 1, Інформація 1, громадянина України, уродженця та жителя Адреса 1, відповідно до ст.89 Кримінального кодексу такого, що судимості не має, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.122, ч.1 ст.189 КК.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами обставини

За вироком суду Особу 1 засуджено за ч.1 ст.122 КК до покарання у вигляді позбавлення волі на 2 роки, за ч.2 ст.189 КК — до покарання у вигляді позбавлення волі на 4 роки. На підставі ч.1 ст.70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим визначено Особі 1 остаточне покарання у вигляді позбавлення волі на 4 роки.

На підставі стст.75, 76 КК Особу 1 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки та покладено на нього певні обов’язки.

Згідно з вироком суду Особа 1 3.04.2016, приблизно о 18:40, перебуваючи на території АЗС «Маркет», діючи на ґрунті особистих неприязних відносин, завдав скляною пляшкою потерпілому Особі 2 удару по голові, кілька ударів по лівому плечу та множинні удари кулаками в ділянку грудної клітки, спричинивши останньому тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості.

Крім того, Особа 1 у період з 25.10 до 1.12.2016 вимагав у потерпілого Особи 3 $500 за таких обставин.

25.10.2016, приблизно о 13:00, Особа 1, перебуваючи на вул. Космонавта Бєляєва в м.Мукачеві, зупинив автомобіль, яким керував Особа 3, сів на переднє пасажирське сидіння та завдав останньому два удари долонею в ділянку обличчя, мотивуючи такі дії особистою образою, якої начебто зазнав під час штучно створеного ним же конфлікту раніше. Далі, погрожуючи потерпілому застосуванням фізичного насильства, убивством і знищенням його майна, висунув Особі 3 вимогу передати йому $500 до 28.10.2016.

22.11.2016, приблизно о 16:20, Особа 1, перебуваючи на вул. Ужгородській в м.Мукачеві, повторно висунув Особі 3 вимогу передати вказану суму та отримав від нього її частину — 2000 грн. Погрожуючи потерпілому вбивством та фізичною розправою над близькими, установив новий строк для передачі решти коштів у сумі 11000 грн. до 28.11.2016.

Цього ж дня, приблизно о 17:09, Особа 1 зателефонував Особі 3 та, погрожуючи йому вбивством, почав вимагати до 28.11.2016 вже збільшену суму — 15000 грн.

1.12.2016, приблизно о 12:20, Особа 1, перебуваючи на автостоянці ТЦ «Епіцентр» (вул. Лавківська, 1 у м.Мукачеві), продовжив вимагання у потерпілого коштів та отримав від нього 13000 грн., після чого був затриманий працівниками поліції.

Апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу прокурора, частково задовольнив апеляційну скаргу захисника, вирок суду змінив, перекваліфікувавши дії Особи 1 з ч.2 на ч.1 ст.189 КК. Призначив Особі 1 покарання за ч.1 ст.122 КК у вигляді позбавлення волі на 2 роки, за ч.1 ст.189 КК — у вигляді позбавлення волі на 3 роки. На підставі ч.1 ст.70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим визначив Особі 1 остаточне покарання у вигляді позбавлення волі на 3 роки. На підставі стст.75, 76 КК звільнив Особу 1 від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки та поклав на нього певні обов’язки.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого через м’якість та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. На думку прокурора, суд безпідставно виключив з обвинувачення кваліфікуючу ознаку — скоєння злочину за попередньою змовою групою осіб та, як наслідок, неправильно кваліфікував дії засудженого, а також призначене покарання є явно несправедливим через м’якість. Також, як зазначає прокурор, потерпілий та свідок Особа 4 у суді першої інстанції стверджували, що засуджений погрожував Особі 3 фізичною розправою над ним та його родичами, а тому суд безпідставно не звернув на це уваги та не відобразив у вироку. Суд апеляційної інстанції вказані порушення не усунув, а тому його рішення є незаконним і підлягає скасуванню <…>.

Мотиви Суду

При цьому, як убачається з вироку суду, потерпілий показав, що з кінця жовтня до початку грудня 2016 року Особа 1 вимагав у нього кошти, при цьому при зустрічі та під час розмови по телефону погрожував убивством і вбивством його близьких родичів у разі відмови передати гроші, також завдавав йому ударів рукою по обличчю.

З урахуванням викладеного прокурор в апеляційній скарзі просив повторно допитати потерпілого Особу 3, свідка Особу 4 та дослідити відповідні докази.

Разом з тим суд під час апеляційного розгляду визнав протокол про результати контролю за скоєнням злочину недопустимим доказом і перекваліфікував дії Особи 1 із ч.2 на ч.1 ст.189 КК, указавши на відсутність у його діях кваліфікуючої ознаки — вимагання з погрозою вбивством чи пошкодженням майна.

При цьому суд зазначив: з доказу вбачається, що Особа 1 дійсно погрожував Особі 3 при вимаганні коштів, а також послався на заяву потерпілого, з якої вбачається, що останній повністю підтримує показання, дані ним у суді першої інстанції, тобто й щодо погроз убивством.

Проте суд апеляційної інстанції за наявності вказаних суперечностей повторно не допитав потерпілого Особу 3 та свідка Особу 4, про що просив прокурор в апеляційній скарзі, ретельно не перевірив усіх доводів скарги й не дав на них вичерпних відповідей, не з’ясував, чи погрожував засуджений вбивством потерпілому та вбивством його родичів при вчиненні вимагання та чи було скоєно злочин за попередньою мовою групою осіб.

Таким чином, суд належно не перевірив правильності встановлення у вироку фактичних обставин кримінального провадження, дійшов передчасного висновку про відсутність у діях засудженого вищевказаних кваліфікуючих ознак, а також не виклав у мотивувальній частині свого рішення встановлених судом апеляційної інстанції обставин учинення кримінального правопорушення.

Допущені порушення перешкоджають суду касаційної інстанції дійти безспірного висновку про правильність чи неправильність застосування закону про кримінальну відповідальність при кваліфікації дій Особи 1.

Отже, під час розгляду провадження судом апеляційної інстанції допущено порушення вимог кримінального процесуального закону, яке є істотним, оскільки ставить під сумнів законність і обґрунтованість рішення, що відповідно до вимог п.1 ч.1 ст.438 КПК є підставою для скасування такого рішення. Ураховуючи наведене, подану касаційну скаргу слід задовольнити частково.

При новому апеляційному розгляді слід виконати всі вимоги чинного законодавства, перевірити доводи, на які посилаються учасники процесу та навести мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні судового рішення.

Керуючись стст.376, 433, 434, 436, 441, 442 КПК, ВС

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу прокурора задовольнити частково.

Ухвалу Львівського апеляційного суду від 15.11.2019 щодо Особи 1 скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Висновок ВС щодо роз’яснення порядку виконання судового рішення

Фабула судового акту: Загалом мало кому зрозуміло узагалі навіщо процесуальні кодекси передбачаються право учасника справи звернутися із заявою про роз’яснення судового рішення і обов’язок суду таку заяву прийняти та за наслідками розгляду – «роз’яснити» або відмовити у розгляді.

Очевидно, що будь який суддя ніколи самостійно не визнає, що ухвалене ним рішення має будь — які недоліки, є неясним і має бути викладене у більш зрозумілій формі. У кращому випадку помічник судді просто копіпастить текст рішення в ухвалу про роз’яснення рішення і на цьому ставить крапку. А як правило судді просто відмовляють у розгляді таких заяв, посилаючись, наприклад, на те що заявник намагається дізнатися, яким чином виконувати рішення, а не НЕ розуміє його зміст.

Ну і справді, що поганого в тому, що сторона у справі намагається дізнатися про порядок і спосіб виконання рішення суду, коли у рішення написана якась суцільна дурня, і ніхто взагалі разом із державними виконавцями не знає як його виконувати?…

Але не передбачено «чинним законодавством», зокрема статтею 254 КАС України.

В цій справі суд зобов’язав орган Держгеокадастру затвердити проект землеустрою з відведення земельної ділянки в оренду. Орендар також просив зобов’язати орган Держгеокадастру надати звіт про виконання рішення в порядку, передбаченому статтею 382 КАС України, і суд апеляційної інстанції таке прохання задовільнив.

Через рік орган Держгеокадастру посилаючись на те, що начебто виконав рішення суду, звернувся до суду із заявою про роз’яснення змісту рішення, яке начебто йому незрозуміло. Дійсно, «про який звіт може йти мова, якщо рішення виконано…»

Суд апеляційної інстанції, з яким погодився ВС, відмови у задоволенні такої заяви з цієї ж самої причини: порядок та спосіб виконання рішення судом не роз’яснюється.

Цікавим моментом у цій справі є також висновок ВС про те, що і суд апеляційної інстанції за наслідками перегляду відмови суду першої інстанції має процесуальне право зобов’язувати суб’єкт владних повноважень надати звіт про виконання рішення суду у встановлений строк. Сам же суб’єкт владних повноважень у касаційній скарзі наполягав на тому, що таке право є виключно у суду першої інстанції.

Джерело Протокол

Які рішення може приймати комітет кредиторів у справі про банкрутство

Справи про банкрутство є унікальним процесом із характерними лише для них особливостями. Однією з них є активна участь комітету кредиторів і визначення подальшої долі суб’єкта господарювання, який не має здатності розрахуватися зі своїми боргами. Проаналізуємо, якими повноваженнями наділений комітет і які його рішення є обов’язковими для суду.

Утворення комітету кредиторів

У Кодексі з процедур банкрутства не міститься визначення поняття «комітет кредиторів». Натомість у ст.1 КзПБ лише сказано, що стороною у справі про банкрутство є конкурсні кредитори або представник комітету кредиторів.

Положення закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.92 №2343-XII також не містять визначення цього поняття, а різні редакції вказаного закону дають різне значення представництва кредиторів боржника у справі про банкрутство комітетом кредиторів.

Порядок виборів членів комітету кредиторів у різні періоди також мав свої відмінності. Так, за час дії редакції закону №2343-XII, що була чинна до 19.01.2013, збори кредиторів, котрі збиралися розпорядником майна боржника письмовим повідомленням, яке мало бути надіслане протягом 10 днів після винесення ухвали за результатами попереднього засідання господарського суду, приймали рішення щодо виборів членів комітету кредиторів у складі не більше ніж 7 осіб відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх на зборах.

У положеннях редакції закону №2343-XII, чинної з 19.01.2013 до 21.10.2019, також говорилося, що збори кредиторів приймали рішення щодо виборів членів комітету в складі не більше ніж 7 осіб відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх. При цьому кредитор, котрий мав 25% і більше голосів, автоматично включався до складу комітету кредиторів.

Приписи КзПБ установлюють аналогічний порядок утворення комітету кредиторів. Основною відмінністю є те, що до 19.01.2013 голосувати за його обрання могли як конкурсні, так і «забезпечені» кредитори. А з набранням чинності новою редакцією закону й дотепер, навіть після введення в дію кодексу, — тільки конкурсні.

Повноваження в процедурі розпорядження майном

Повноваження комітету кредиторів залежать від судової процедури у справі про банкрутство. Так, у процедурі розпорядження майном основними повноваженнями є:

• вибори голови комітету;

• скликання зборів кредиторів;

• звернення до госпсуду з клопотанням про відкриття процедури санації або визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;

• звернення до госпсуду з клопотанням про припинення повноважень розпорядника майна та призначення іншого;

• унесення пропозицій госпсуду щодо

продовження або скорочення строку процедури розпорядження майном.

Редакція закону №2343-XII, чинна з 19.01.2013, та приписи КзПБ також передбачають право комітету кредиторів на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство (у тому числі й на стадії процедури розпорядження майном) звертатися до госпсуду з вимогою про визнання правочинів (договорів) боржника недійсними. Це дозволяє, зокрема, мінімізувати збитки кредиторів, які були завдані фраудаторними правочинами (тими, що вчинені боржником на шкоду кредиторам).

Головним прикладом управління можна вважати повноваження комітету кредиторів, закріплене в ст.28 КзПБ, у будь-який час звернутися до госпсуду з клопотанням про відсторонення арбітражного керуючого від виконання повноважень незалежно від наявності підстав. Після такого звернення госпсуд протягом 14 днів постановляє ухвалу про відсторонення арбітражного керуючого.

Утім, у постанові Північного апеляційного господарського суду від 11.03.2020 у справі №911/1902/17 містяться такі висновки.

Клопотання про відсторонення арбітражного керуючого має бути обґрунтованим і вмотивованим. У ньому, зокрема, може даватися оцінка професійним якостям арбітражного керуючого, його компетентності, доброчесності при виконанні повноважень тощо.

У будь-якому випадку таке мотивування повинне враховувати принцип незалежності арбітражного керуючого (ч.1 ст.13 КзПБ).

У разі подачі комітетом кредиторів клопотання про відсторонення арбітражного керуючого, задоволення такого клопотання є правом, а не обов’язком суду, таке прохання не може бути безумовною підставою для відсторонення арбітражного керуючого. Суд повинен з’ясувати мотиви цього клопотання через призму принципу незалежності арбітражного керуючого.

Порушення вказаного принципу може призвести до процесуальних зловживань з боку комітету кредиторів з метою зміни кожного арбітражного керуючого, якого призначатиме суд відповідно до процедури, установленої КзПБ, що, у свою чергу, негативно позначиться на ефективності здійснення процедури банкрутства в цілому.

Отже, теоретично комітет кредиторів може звернутися до госпсуду з клопотанням про відсторонення арбітражного керуючого, і положення ст.28 КзПБ не вимагають наявності підстав для задоволення такого звернення. Проте судова практика вказує на колізію такого підходу, який суперечить принципу незалежності арбітражного керуючого, що закріплений у приписах ст.13 кодексу.

До речі, не всі рішення комітету кредиторів мають для госпсуду обов’язковий характер. Так, рішення про звернення з клопотанням про відкриття процедури санації або визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури мають рекомендаційний характер. Наприклад, якщо план санації не відповідає вимогам законодавства й не затверджений госпсудом у межах строку, визначеного для проведення процедури розпорядження майном боржника, то таке рішення комітету не матиме наслідком запровадження процедури санації.

Також у разі відсутності ознак неплатоспроможності боржника й наявності клопотання комітету кредиторів про відкриття ліквідаційної процедури госпсуд не зобов’язаний задовольняти таке клопотання, а повинен у порядку п.8 ч.1 ст.90 КзПБ закрити провадження.

Отже, приписи щодо розширення спектра впливу комітету кредиторів у процедурі розпорядження майном та інших судових процедурах, зокрема тих, які стосуються можливості відсторонення арбітражного керуючого від виконання повноважень, потребують удосконалення. Адже існує колізія між положеннями стст.13 та 28 кодексу.

Повноваження в процедурі санації

Положення закону №2343-XII наділяли комітет кредиторів правом звернення до госпсуду з клопотанням про введення процедури санації та схвалення плану останньої. Приписи КзПБ наділяють комітет кредиторів лише правом звернення з клопотанням про введення процедури санації. План санації у справах, провадження в яких регулюється положеннями КзПБ, затверджується класами конкурсних кредиторів і класом забезпечених кредиторів.

Схвалення плану санації комітетом кредиторів у провадженнях, які регулювалися положеннями закону, не означало його автоматичного затвердження госпсудом. Суд був зобов’язаний перевірити відповідність плату санації вимогам закону й у разі невідповідності — відмовити в затвердженні.

Також комітет кредиторів у процедурі санації, яка регулюється як законом, так і КзПБ, не позбавлений права на подання позовів у межах справи про банкрутство про визнання недійсними правочинів боржника.

У провадженнях, які регулюються приписами закону, перед поданням звіту до госпсуду за 15 днів до закінчення санації, а також за наявності підстав для її дострокового припинення керуючий санацією зобов’язаний надати комітету кредиторів письмовий звіт і повідомити про час і місце проведення засідання для його затвердження.

Положення КзПБ встановлюють обов’язок керуючого санацією подати письмовий звіт саме зборам, а не комітету кредиторів і повідомити останніх про час і місце проведення зборів для його затвердження.

Приписи закону закріплюють такі положення: якщо комітет кредиторів прийняв рішення про припинення процедури санації у зв’язку з виконанням її плану й відновленням платоспроможності боржника, звіт керуючого санацією підлягає затвердженню госпсудом. Єдина обставина, яка може унеможливити затвердження схваленого комітетом кредиторів звіту, є встановлення обґрунтованості скарг кредиторів.

Обґрунтованою в такому випадку може бути скарга кредитора, яка доводить відсутність виконання плану санації та порушення порядку розрахунків із кредиторами, тобто скарга на неправомірні дії, учинені керуючим санацією.

Це пояснюється тим, що виконання плану санації та задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів є, по суті, метою судової процедури санації. Тож відсутність досягнення зазначеної мети унеможливлює затвердження звіту керуючого санацією та припинення провадження у справі про банкрутство.

Скарги кредиторів, які вказують на інші обставини, крім зазначених, не можуть упливати на затвердження госпсудом звіту, схваленого комітетом кредиторів у зв’язку з виконанням плану санації та відновленням платоспроможності боржника, і припинення провадження у справі про банкрутство, в якій процедура санації регулюється положеннями закону №2343-XII.

Крім того, наявність скарг, заяв і позовів, поданих у межах справи про банкрутство від інших учасників провадження, за наявності рішення комітету кредиторів про припинення процедури санації у зв’язку з виконанням її плану відповідно до норм ст.21 закону (у редакції, чинній до 19.01.2013) та ст.36 закону (у редакції, чинній з 19.01.2013 до 21.10.2019) не є підставою для відмови в затвердженні звіту.

Отже, рішення комітету кредиторів у справі про банкрутство, яка регулюється положеннями закону №2343-XII про припинення процедури санації у зв’язку з виконанням її плану, є управлінським рішенням. Воно зобов’язує суд за відсутності обґрунтованих скарг кредиторів, які стосуються виконання плану санації та розрахунків, затвердити звіт керуючого санацією.

Таким чином, органом самоорганізації кредиторів, який приймає управлінські рішення у справі про банкрутство, в якій введено процедуру санації, є комітет кредиторів, якщо така справа регулюється приписами закону №2343-XII. Якщо ж у справі про банкрутство введено процедуру санації, яка регулюється положеннями КзПБ, органом самоорганізації кредиторів, який приймає управлінські рішення, є збори.

Повноваження в ліквідаційній процедурі

Одним із найголовніших повноважень комітету кредиторів у ліквідаційній процедурі, яка регулюється КзПБ, є можливість погоджувати умови продажу майна банкрута, яке не є предметом забезпечення.

До таких умов, зокрема, належать:

• склад майна (лот);

• початкова ціна;

• крок аукціону.

Наявність рішення комітету кредиторів щодо умов продажу майна, яке не є предметом забезпечення, не перешкоджає зверненню до госпсуду для визначення умов продажу в тих випадках, коли арбітражний керуючий не згоден із прийнятим комітетом рішенням. У такому разі умови аукціону визначаються судом.

У провадженнях у справах про банкрутство, які регулювалися законом №2343-XII (у редакції, чинній з 19.01.2013 до 21.10.2019), умови продажу майна банкрута, що не є предметом забезпечення, визначалися лише ліквідатором. Про це свідчить судова практика, наприклад постанова Касаційного господарського суду від 21.06.2018 у справі №914/701/17. У ній наведений такий висновок про застосування норм права: «Законодавець, з одного боку, надає ліквідатору право вибору способів продажу активів боржника, зазначаючи про те, що такий вибір повинен здійснюватися з метою забезпечення їх відчуження за найвищими цінами (ч.1 ст.44 закону №2343-XII). При цьому право вибору ліквідатором способів реалізації майна за редакцією закону від 22.12.2011 №4212-VІ уже не пов’язане з наданням згоди комітету кредиторів на обрання способу продажу майна, як було передбачено попередньою редакцією закону».

Комітет кредиторів як і в провадженнях у справах про банкрутство, як за законом, так і за КзПБ має право під час дії ліквідаційної процедури на звернення до госпсуду із заявами про визнання недійсними правочинів боржника.

Положення закону №2343-XII передбачали обов’язкове схвалення комітетом кредиторів звіту ліквідатора за наслідками проведення ліквідаційної процедури. Таке схвалення хоч і було обов’язковим, але мало виключно рекомендаційний характер для ухвалення рішення про ліквідацію банкрута. Адже положення закону чітко встановлювали випадки, коли суд затверджує звіт ліквідатора. До них належить, зокрема, те, що:

• за результатами ліквідаційної процедури після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна;

• ліквідатор не виявив майнових активів, що підлягають включенню до складу ліквідаційної маси;

• майна банкрута вистачило для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі, але залишок майнових активів такого банкрута менший, ніж вимагається для продовження господарської діяльності згідно із законодавством.

Якщо ж комітет кредиторів схвалив звіт ліквідатора, але встановлено, що ліквідатор не виявив або не реалізував майнових активів банкрута в повному обсязі, то суд виносить ухвалу про призначення нового ліквідатора в порядку, установленому законом №2343-XII.

Натомість положення КзПБ не передбачають схвалення комітетом кредиторів звіту ліквідатора. Тобто в ліквідаційній процедурі комітет кредиторів діє як орган управління, приймаючи рішення щодо усунення ліквідатора та щодо звернення із заявами про визнання недійсними правочинів боржника.

Важливий учасник

Комітет кредиторів є надзвичайно важливим учасником провадження у справі про банкрутство, який може впливати на долю боржника шляхом прийняття рішень, які в певних випадках є обов’язковими для госпсуду.

Прийняття КзПБ посилило взаємодію та вплив комітету кредиторів на арбітражного керуючого, який може виконувати у справі про банкрутство повноваження розпорядника майна, керуючого санацією або ліквідатора. Адже комітет кредиторів у теорії може своїм рішенням відсторонити арбітражного керуючого від виконання повноважень.

Наявність колізії між положеннями стст.13, 28 КзПБ не дозволяє до кінця зрозуміти практичне втілення права комітету кредиторів ініціювати відсторонення арбітражного керуючого від виконання повноважень ліквідатора незалежно від наявності підстав.

Натомість уведення в дію КзПБ звузило повноваження комітету в процедурі санації, передавши повноваження щодо прийняття управлінських рішень зборам кредиторів.

Джерело Закон і Бізнес