Висновок ВС щодо підстав для дострокового припинення повноважень секретаря міської ради

Михайло Кузьменко, адвокат, партнер АО ALGIZ

Партнер АО ALGIZ Михайло Кузьменко домігся  визнання протиправним та скасування розпорядження Білгород-Дністровського міського голови від 9 червня 2017 року №237-к «Про звільнення з займаної посади » та  поновлення  на посаді секретаря Білгород-Дністровської міської ради VІІ скликання.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду висловився щодо підстав для дострокового припинення повноважень секретаря міської ради у справі №495/5105/17.

З повним текстом постанови можна ознайомитись тут.

Суди попередніх інстанцій позовні вимоги задовольнили, визнали протиправними та скасували оскаржувані рішення, поновили позивача у посаді та стягнули середній заробіток за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування касаційної скарги міська рада зазначила, що судами попередніх інстанцій не враховано, що саме нормами спеціального законодавства чітко врегульовано питання дострокового припинення повноважень секретаря ради, а частина п`ята статті 50 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» взагалі не передбачає виникнення будь-яких умов (наявність або відсутність дисциплінарного порушення, тощо) як на підставу для дострокового припинення повноважень.

Проте Верховний суд з такими доводами не погодився та зазначив, що посада секретаря ради є виборною, на яку особа обирається міською радою, а тому при визначенні підстав і критеріїв, як обрання на посаду, так і звільнення з неї (дострокового припинення повноважень) відповідна рада має певну дискрецію (розсуд) у вирішенні цих питань.

При цьому, здійснення таких дискреційних повноважень, як дострокове припинення повноважень секретаря ради, має відбуватися в рамках встановленої процедури дострокового припинення повноважень з дотриманням критеріїв правової (справедливої) процедури, як складової принципу верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України) і принципу законності (частина друга статті 19 Конституції України).

Правова (справедлива) процедура, яка спрямована на справедливе ставлення суб`єкта владних повноважень до особи, якраз передбачає вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади. У разі відсутності таких вимог, які й власне виступають критеріями правомірності дій суб`єкта владних повноважень у спеціальних законах, такими критеріями якраз можуть виступати приписи частини другої статті 2 КАС України, які спрямовані на обмеження дискреції суб`єкта владних повноважень.

Саме обґрунтоване рішення спрямоване на захист особи від свавілля, тобто орган повинен зазначити причини його прийняття, навести підстави та достатні аргументи для його прийняття.

Згідно з частиною п`ятою статті 50 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» повноваження секретаря сільської, селищної, міської ради можуть бути достроково припинені за рішенням відповідної ради.

Разом з тим, статтею 20 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» встановлені підстави припинення служби в органах місцевого самоврядування, які можуть бути як загальними, що передбачені Кодексом законів про працю України, так і спеціальними, що визначені Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», цим та іншими законами України, а також у разі: порушення посадовою особою місцевого самоврядування Присяги, передбаченої статтею 11 цього Закону; порушення умов реалізації права на службу в органах місцевого самоврядування (стаття 5 цього Закону); виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню на службі, чи недотримання вимог, пов`язаних із проходженням служби в органах місцевого самоврядування (стаття 12 цього Закону); досягнення посадовою особою місцевого самоврядування граничного віку перебування на службі в органах місцевого самоврядування (стаття 18 цього Закону).

Таким чином, вказаний перелік підстав припинення служби в органах місцевого самоврядування, який не є виключним має бути юридичною підставою для прийняття відповідного рішення ради про дострокове припинення повноважень секретаря ради.

Однак, як встановлено судами, у рішенні про припинення повноважень секретаря міської ради не зазначено наявних достатніх підстав або мотивів дострокового припинення повноважень. Зокрема не вказано в чому саме проявилося невиконання чи неналежне виконання нею як секретарем ради службових обов`язків, що могло бути підставою для визнання її роботи незадовільною.

Не зазначено жодної передбаченої статтею 20 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» підстави припинення публічної служби, яка б давала можливість прийняти обґрунтоване рішення про дострокове припинення повноважень секретаря ради.

Наведене дає підстави для висновку, що міська рада, вирішуючи питання про дострокове припинення повноважень секретаря ради, діяла протиправно, оскільки приймаючи відповідне рішення не навела достатніх підстав дострокового припинення повноважень секретаря ради.

Адвокат Михайло Кузьменко: Щодо скасування запису про реєстрацію місця проживання дитини при вирішенні спору між батьками про місце проживання їх дитини

Адвокат Михайло Кузьменко,
Асоційований партнер АО ALGIZ

До Білгород-Дністровської міської ради Одеської області в особі органу реєстрації місця проживання (відповідач) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (мати),  звернувся позивач (батько) з адміністративним позовом про визнання протиправними дій відповідача щодо скасування запису про реєстрацію місця проживання дитини за старою адресою та про реєстрацію нового місця проживання дитини без згоди батька. До справи у якості третьої особи залучено Виконавчий комітет Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, як орган опіки та піклування.

Постановою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 18 травня 2017 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що усі члени сім´ї були зареєстровані разом за однією адресою, а тому згода другого з батьків (позивача) не була потрібна. Суд зазначив, що відсутність реєстрації місця проживання дитини, за місцем її фактичного проживання суперечить її інтересам та суттєво обмежує реалізацію її прав, гарантованих Конституцією та законами України, зокрема права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, права на освіту, охорону здоров’я та соціальний захист. У своєму рішенні послався на статтю 3 Конвенції «Про права дитини», згідно якої в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Порушення прав дитини обґрунтував відсутністю належних санітарно-гігієнічних та побутових умов у будинку де вона була зареєстрована до перереєстрації.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2017 року постанову суду першої інстанції скасовано та прийнято нову постанову суду. Адміністративний позов задоволено повністю. Визнано протиправними дії органу реєстрації місця проживання щодо скасування запису про реєстрацію місця проживання дитини за старою адресою та про реєстрацію її місця проживання за новою адресою без згоди батька (позивача). В своєму рішенні суд апеляційної інстанції зазначив, що незважаючи на відсутність згоди одного з батьків, орган реєстрації місця проживання, приймаючи рішення про скасування запису про реєстрацію та про реєстрацію місця проживання дитини діяв всупереч вимогам Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та Порядку реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів, затвердженого Наказом МВС України №1077 від 22 листопада 2012. Суд вказав на те, що суд першої інстанції, приймаючи рішення, не дав належної правової оцінки діям відповідача та вдавшись до з’ясування житлових умов проживання і визначення кращого для неповнолітнього місця проживання, що не є предметом цього позову, залишив без уваги і дослідження публічно-правові відносини, що склалися між сторонами.

23 жовтня 2017 року третя особа (мати) звернулась до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2017 року, в якій просила скасувати зазначене судове рішення, а постанову Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 18 травня 2017 року залишити в силі. Позивачем надано відзив.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ:

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Натомість однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб’єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб’єктів владних повноважень.

Разом з тим участь суб’єкта владних повноважень є обов’язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак, не кожен спір за участю суб’єкта владних повноважень є публічно-правовим.

В своїй позовній заяві позивач вказує на те, що між ним та третьою особою не вирішувалось питання щодо його згоди на зміну місця проживання та реєстрації місця проживання їх спільної дитини та вказує на те, що він заперечує проти зміни реєстрація місця проживання його дитини, оскільки це надає матері можливість чинити йому перешкоди у спілкуванні з дитиною у спосіб утримання сина у квартирі, яка належить на праві власності іншій особі та доступ до якої позивачу заборонений його власником.

Отже, фактично між позивачем та третьою особою існує спір про місце проживання їх спільної дитини та можливість реалізації їх батьківських прав, тоді як вимоги позивача до Білгород-Дністровської міської ради Одеської області в особі органу реєстрації місця проживання є похідними від вирішення цього спору.

Враховуючи те, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи з приводу захисту сімейних прав та інтересів позивача, а отже, існує спір про право, можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства відсутня.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України») суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Таким чином, суди попередніх інстанцій, ураховуючи суть спірних правовідносин та суб’єктний склад, розглянули справу, що не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Оскільки суди помилково прийняли до свого провадження і розглянули справу з порушенням правил предметної юрисдикції, ухвалені в цій справі судові рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження в ній.