Перевірка за дорученням слідчого не є підставою для донарахування податків до вироку суду — ВС

Результати перевірки, проведеної в межах кримінального провадження, не можуть використовуватися до набрання законної сили відповідним рішенням. Такий висновок зробив ВС в постанові №815/5861/15, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

16 квітня 2020 року м.Київ №815/5861/15

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача — ВАСИЛЬЄВОЇ І.А.,
суддів: ПАСІЧНИК С.С., ЮРЧЕНКО В.П.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Автодор» на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 29.05.2017 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 13.12.2017 у справі за позовом ТОВ «Автодор» до Державної податкової інспекції в м.Іллічівську Головного управління ДФС в Одеській області (правонаступник — Чорноморська ОДПІ ГУ ДФС в Одеській області) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2015 року ТОВ «Автодор» звернулося до ООАС із позовом до ДПІ в м.Іллічівську ГУ ДФС в Одеській області про скасування податкових повідомлень-рішень від 7.09.2015, якими збільшено суму грошового зобов’язання щодо податку на додану вартість із вироблених в Україні товарів на загальну суму 1091315 грн., з яких 727543 грн. — за основним платежем та 363772 грн. — за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами), від 8.09.2015, яким збільшено суму грошового зобов’язання за платежем «адміністративні штрафи та інші санкції» — на суму в розмірі 510 грн., та від 9.09.2015, яким збільшено суму грошового зобов’язання з податку на прибуток приватних підприємств на загальну суму в розмірі 818486 грн., з яких — 654789 грн. за основним платежем та 163697 грн. — за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами).

Постановою ООАС від 21.12.2015 адміністративний позов ТОВ «Автодор» задоволено частково: скасовано податкове повідомлення-рішення від 7.09.2015, скасовано податкове повідомлення-рішення від 9.09.2015, в іншій частині позовних вимог відмовлено.

Ухвалою ОААС від 15.06.2015 апеляційну скаргу ДПІ в м.Іллічівську ГУ ДФС в Одеській області залишено без задоволення, а постанову ООАС від 21.12.2015 — без змін.

Ухвалою Вищого адміністративного суду від 8.11.2016 касаційну скаргу ДПІ в м.Іллічівську ГУ ДФС в Одеській області задоволено частково: постанову ООАС від 21.12.2015 та ухвалу ОААС від 15.06.2016 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до ООАС.

Постановою ООАС від 29.05.2017 у задоволенні адмінпозову відмовлено.

Ухвалою ОААС від 13.12.2017 апеляційну скаргу ТОВ «Автодор» залишено без задоволення, а постанову ООАС від 29.05.2017 — без змін.

Не погоджуючись із прийнятими судовими рішеннями, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, з посиланням на порушення судами норм матеріального права, просив скасувати постанову ООАС від 29.05.2017 та ухвалу ОААС від 13.12.2017, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи взято до уваги докази, отримані з порушенням закону. Скаржником зазначено, що обставини справи, викладені в постанові ВС від 29.03.2017 №21-1615а16, на яку посилався суд апеляційної інстанції, не є аналогічними даній справі. У той же час ТОВ «Автодор» указує на позицію ВС, викладену в зазначеній постанові, що не може бути такого, що протягом одного й того самого проміжку часу один і той самий контрагент, який має ознаки фіктивності, в одних господарських операціях фігурує як несправжній суб’єкт господарювання, а в інших — як справжній. Скаржником наведено судову практику, відповідно до якої судами не встановлено фіктивного підприємництва ТОВ «Полісбудмонтаж».

ТОВ «Автодор» звертає увагу Суду на ті обставини, що особисто директор ТОВ «Полісбудмонтаж» Особа 1 не давав суду будь-яких свідчень, досудове слідство відносно нього досі триває. Відповідачем не подано до суду документів, які свідчили б про отримання матеріалів досудового слідства з дозволу слідства або прокурора, копія проколу допиту свідка завірена посадовою особою податкового органу, а не органом, який проводить досудове слідство.

Скаржником повідомлено, що сам факт наявності кримінального провадження без наявності вироку суду, який набрав законної сили та яким установлені обставини, що свідчать про безтоварність господарських операцій, не може бути підставою для висновків суду щодо правомірності прийняття спірних податкових повідомлень-рішень, наведено судову практику в аналогічних справах.

ТОВ «Автодор» обґрунтовує свою позицію тим, що матеріалами справи підтверджено факт виконання договорів, а позивач не повинен нести відповідальність за дії чи бездіяльність свого контрагента.

Відповідач процесуальним правом подати письмові заперечення на касаційну скаргу не скористався, що не перешкоджає розгляду справи по суті, та подав клопотання про розгляд справи за участю представника Чорноморської ОДПІ ГУ ДФС в Одеській області.

Справа призначалася до розгляду у відкритому судовому засіданні. У судове засідання позивач та відповідач не прибули, про дату, час та місце судового засідання повідомлені належним чином, що підтверджується поштовими повідомленнями в матеріалах справи, клопотань не надіслали. Справа розглядається в порядку письмового провадження на підставі п.2 ч.1 ст.345 Кодексу адміністративного судочинства.

Дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ДПІ в м.Іллічівську ГУ ДФС в Одеській області на підставі наказу №306 від 5.08.2015 та направлення на перевірку від 6.08.2015, згідно з пп.78.1.11 п.78.1 ст.78 ПК, відповідно до постанови старшого слідчого в особливо важливих справах першого слідчого відділу слідчого управління Головного слідчого управління Генеральної прокуратури радника юстиції Гришина І.В. від 20.05.2015 про призначення документальної позапланової перевірки, винесеної в рамках кримінального провадження від 10.04.2014, проведено позапланову виїзну перевірку ТОВ «Автодор» з питань дотримання вимог податкового та валютного законодавства, а також своєчасності, достовірності, повноти нарахувань і сплати податків до державного бюджету — під час здійснення фінансово-господарських відносин з ТОВ «Полісбудмонтаж» із урахуванням матеріалів кримінального провадження за період з 4.11.2014 до 30.06.2015.

20.05.2015 постановлено провести документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ «Автодор» з питань дотримання вимог податкового та валютного законодавства, а також своєчасності, достовірності, повноти нарахувань і сплати податків до державного бюджету під час здійснення фінансово-господарських відносин з ТОВ «Полісбудмонтаж» з урахуванням матеріалів кримінального провадження; проведення перевірки доручити працівника ДПІ в м.Іллічівську ГУ ДФС в Одеській області, під час проведення перевірки, за необхідності, — залучити працівників інших компетентних органів; матеріали та результати перевірки надати ГПУ.

За наслідками перевірки складено акт від 19.08.2015, відповідно до висновків якого встановлено порушення:

п.44.1 ст.44, п.138.2 ст.138, пп.139.1.9 п.139.1 ст.139 ПК, у результаті чого донараховано податок на прибуток у сумі 654789 грн.;

п.198.6 ст.198, п.201.4 ст.201 ПК, у результаті чого встановлено заниження ПДВ в загальній сумі 727543 грн.

За результатами перевірки прийнято податкові повідомлення-рішення:

від 7.09.2015, яким збільшено суму грошового зобов’язання щодо податку на додану вартість із вироблених в Україні товарів на загальну суму 1091315 грн., з яких 727543 грн. — за основним платежем та 363772 грн. — за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами);

від 8.09.2015, яким збільшено суму грошового зобов’язання за платежем «адміністративні штрафи та інші санкції» на суму в розмірі 510 грн.;

від 9.09.2015, яким збільшено суму грошового зобов’язання щодо податку на прибуток приватних підприємств на загальну суму в розмірі 818486 грн., з яких 654789 грн. — за основним платежем і 163697 грн. — за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами).

Судова колегія звертає увагу на те, що справа неодноразово була предметом судового розгляду. У задоволенні позовних вимог ТОВ «Автодор» щодо скасування податкового повідомлення-рішення від 8.09.2015, яким збільшено суму грошового зобов’язання за платежем «адміністративні штрафи та інші санкції» на суму в розмірі 510 грн., було відмовлено постановою ООАС від 21.12.2015. Судові рішення позивачем у цій частині не оскаржувались, отже, на час розгляду судом касаційної інстанції є спірними тільки податкові повідомлення-рішення від 8.09.2015 та 9.09.2015.

Суд першої інстанції, висновки якого підтримала колегія суддів суду апеляційної інстанції, вирішуючи спір по суті та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що первинні документи, які стали підставою для формування суб’єктом господарювання податкового кредиту та витрат, що враховуються при обчисленні об’єкта оподаткування, видані контрагентом ТОВ «Полісбудмонтаж», діяльність якого мала ознаки фіктивного підприємництва, та підписані від імені директора Особи 1, який заперечив свою участь у його діяльності, не можуть уважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум до податкового кредиту та визначених у п.138.1 ст.138 ПК витрат є безпідставними.

Оцінюючи спірні правовідносини, суди попередніх інстанцій прийняли акт перевірки від 19.08.2015, яким установлені податкові правопорушення як належний доказ, використали та оцінили висновки акта позапланової перевірки ТОВ «Автодор», проведеної в межах кримінального провадження відповідно до пп.78.1.11 п.78.1 ст.78 ПК, як підставу для збільшення суми грошового зобов’язання щодо ПДВ, податку на прибуток і застосування штрафних (фінансових) санкцій.

Суди врахували висновки ухвали ВАС від 8.11.2016, який, скасовуючи рішення попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, посилався на неврахування правових висновків ВСУ, викладених у постанові від 5.03.2012 (справа №21-421а11).

Суд не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про можливість використання висновків результатів перевірки, проведеної в межах кримінального провадження, до набрання законної сили відповідним рішенням у кримінальній справі.

Підстави, за наявності яких здійснюється документальна позапланова перевірка, установлені в п.78.1 ст.78 ПК, однією з яких є отримання рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки, винесену ними відповідно до закону, про що йдеться в пп.78.1.11 цієї статті.

Керуючись саме пп.78.1.11 п.78.1 ст.78 ПК, податковий орган (відповідач у справі) провів позапланову документальну виїзну перевірку.

Перевірка, результати якої покладені в основу податкових повідомлень-рішень, проведена на виконання постанови старшого слідчого Гришина І.В. від 20.05.2015, винесеної в рамках кримінального провадження від 10.04.2014.

Аналіз наведеної норми свідчить про те, що за своїм характером призначення документальної позапланової перевірки може характеризуватися як заходи забезпечення кримінального провадження, а також як специфічна слідча (розшукова) дія. Зазначена правова невизначеність, відсутність узгодженого процесуального порядку проведення документальних позапланових перевірок у кримінальному провадженні призводить до різного порядку призначення та проведення таких перевірок і, як наслідок, до різних правових наслідків їх застосування, що передусім указує на доцільність визначення документальної перевірки в системі слідчих дій, передбачених у КПК, як самостійної дії.

Суд уважає, що проведення перевірки податковим органом у межах кримінальної справи на виконання ухвали слідчого судді (слідчого, прокурора) у будь-якому випадку є самостійною підставою для її проведення, результати якої є доказом у кримінальному провадженні.

Конкуренція між пріоритетом вирішення кримінальної справи над податковим спором і навпаки існувала із самого початку унормування фінансових правовідносин.

Так, у п.36 підрозд.10 «Інші перехідні положення» (у редакції, що діє з 1.09.2015) передбачено, що в разі, якщо судом за результатами розгляду кримінального провадження про кримінальне правопорушення, яке було розпочато до дня набрання чинності законом «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо зменшення податкового тиску на платників податків» від 17.07.2015 №655-VIII і предметом якого є податки, збори, винесено обвинувальний вирок, що набрав законної сили, в якому встановлена несплата податкових зобов’язань або винесена ухвала про закриття кримінального провадження за нереабілітуючими підставами із цього питання, податкове повідомлення-рішення за результатами такої перевірки приймається контролюючим органом протягом 10 робочих днів із дня, наступного за днем отримання цим контролюючим органом відповідного судового рішення (обвинувальний вирок, ухвала про закриття кримінального провадження за нереабілітуючими підставами), що набрало законної сили.

До запровадження наведених норм діяли положення п.86.9 ст.86 ПК, якими передбачалося, що в разі, якщо грошове зобов’язання розраховується контролюючим органом за результатами перевірки, проведеної з обставин, визначених у пп.78.1.11 п.78.1 ст.78 цього кодексу, щодо кримінального провадження, в якому розслідується кримінальне правопорушення стосовно посадової особи (посадових осіб) платника податків (юридичної особи) або фізичної особи — підприємця, що перевіряється, предметом якого є податки та/або збори, податкове повідомлення-рішення за результатами такої перевірки приймається таким податковим органом протягом 10 робочих днів із дня, наступного за днем отримання цим податковим органом відповідного судового рішення (обвинувальний вирок, ухвала про закриття кримінального провадження за нереабілітуючими підставами), що набрало законної сили. Матеріали такої перевірки разом з висновками органу державної податкової служби передаються органу, що призначив перевірку.

З 1.09.2015 набрав чинності закон №655-VIII. Ним п.86.9 ст.86 ПК виключено, а підрозд.10 розд.XX «Перехідні положення» доповнено п.36.

Отже, ППР за результатами перевірок у межах кримінальних проваджень, розпочатих та закінчених до 1.09.2015, приймаються протягом 10 робочих днів із дня, наступного за днем отримання відповідного судового рішення (обвинувальний вирок, ухвала про закриття кримінального провадження за нереабілітуючими підставами), що набрало законної сили.

Суд уважає, що органи податкової служби не мають права виносити податкові повідомлення-рішення до набрання законної сили відповідним рішенням у кримінальній справі, якщо грошове зобов’язання розраховується органом державної податкової служби за результатами перевірки, призначеної відповідно до кримінального процесуального законодавства.

Загальний процес проведення перевірки з послідовного, коли за результатами перевірки приймається податкове повідомлення-рішення, розривається. Спочатку матеріали перевірки разом з висновками органу державної податкової служби передаються правоохоронному органу, що призначив перевірку. Статус таких матеріалів визначається кримінальним процесуальним законом або законом про оперативно-розшукову діяльність. Після набрання законної сили рішенням у межах кримінального провадження органи податкової служби мають право виносити ППР.

Аналогічна правова позиція була викладена в постанові ВС від 2.10.2018 у справі №826/1197/17.

У межах спірних відносин поза увагою судів залишились аналіз підстав та способу реалізації владних управлінських функцій податковим органом. Суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до ухвалення неправильного судового рішення по суті, тому вказані судові рішення підлягають скасуванню.

Відповідно до ч.1 ст.351 КАС підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

На підставі викладеного, керуючись стст.341, 345, 349, 351, 356, 359 КАС, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ТОВ «Автодор» задовольнити.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 29.05.2017, ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 13.12.2017 у справі скасувати.

Прийняти нове рішення.

Адміністративний позов ТОВ «Автодор» до ДПІ в м.Іллічівську ГУ ДФС в Одеській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень задовольнити.

Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Висновок ВС щодо права заступника прокурора підписувати позовні заяви

Фабула судового акту: Положеннями статті 131-1 Конституції України на прокуратуру покладено виключний перелік функцій, однією з яких є представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

В свою чергу за п. 1 ч. 6 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» однією з форм такого представництва є звернення прокурора до суду із позовом.

У даній справі прокуратура області звернулась до адміністративного суду із позовом. При цьому вказану позовну заяву було підписано заступником прокурора області.

Судом першої інстанції позов залишено без розгляду у зв’язку із тим, що позовну заяву підписано особою, яка не мала права її підписувати, а саме заступником прокурора, а не прокурором області.

Апеляційний суд з такими висновками суду першої інстанції погодився.

Заступник прокурора оскаржив такі рішення у касаційному порядку мотивувавши свої доводи тим, що заступник прокурора області має право підписувати позовні заяви відповідно до Регламенту прокуратури області.

Натомість Касаційний адміністративний суд із такими доводами не погодився і у своїй постанові зазначив про таке.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про прокуратуру» керівник регіональної прокуратури представляє регіональну прокуратуру у зносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями.

В свою чергу за частиною третьою вказаної статті за відсутності керівника регіональної прокуратури його повноваження здійснює перший заступник керівника регіональної прокуратури, а в разі його відсутності — один із заступників керівника регіональної прокуратури.

Положеннями ч.ч. 1, 7 ст. 56 Кодексу адміністративного судочинства України сторона, а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і (або) через представника. Законним представником органу, підприємства, установи, організації в суді є його керівник чи інша особа, уповноважена законом, положенням, статутом.

Водночас Законом України «Про прокуратуру» не передбачено можливості керівника регіональної органу прокуратури делегувати повноваження щодо представництва регіональної прокуратури у взаємовідносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями, окрім випадків, передбачених частиною третьою статті 11 цього Закону.

Тому, сама лише наявність відповідних повноважень заступника керівника у Регламенті, не є самостійною підставою для підписання ним позовної заяви від імені регіональної прокуратури, оскільки суперечить нормам статті 11 Закону України «Про прокуратуру».

Джерело Протокол

ВС зробив висновок щодо уникнення зобов’язань через відчуження майна

Договір може бути визнаний недійсним, якщо він спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника. Такий висновок зробив ВС в постанові №299/396/17, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

17 липня 2019 року м.Київ №299/396/17

Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — СТУПАК О.В.,
суддів: ОЛІЙНИК А.С., ПОГРІБНОГО С.О. (суддя-доповідач), УСИКА Г.І., ЯРЕМКА В.В. —

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 1 на рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 17.05.2017 та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 13.09.2017.

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Особа 1 у лютому 2017 року звернувся до суду з позовом до відповідачів про визнання договорів дарування недійсними.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що у 2012 році між ним та Особою 2 укладено кілька договорів позики, за яким Особа 1 передав відповідачу кошти на загальну суму €68000,00, що підтверджується відповідними розписками від 22.08.2012, 12.09.2012, 11.10.2012, 23.11.2012, 23.11.2012 і 7.12.2012. Взяті на себе зобов’язання Особа 2 в добровільному порядку не виконував, у зв’язку із чим у червні 2015 року Особа 1 звернувся до суду з позовом про стягнення суми позики.

18.01.2016 Переяслав-Хмельницьким міськрайонним судом Київської області постановлено рішення у справі №373/1522/15-ц про стягнення з Особи 2 на користь Особи 1 боргу в розмірі 1792520,00 грн. та 3648,20 грн. судових витрат, на підставі якого видано відповідний виконавчий лист. 5.04.2016 старшим державним виконавцем відкрито виконавче провадження та винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Під час виконавчого провадження встановлено, що Особа 2 відчужив належні йому на праві власності об’єкти нерухомого майна, а саме: житловий будинок з надвірними спорудами загальною площею 177,3 м2 — на підставі договору дарування від 28.11.2014 своєму неповнолітньому сину Особі 3, Інформація 1; земельну ділянку для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,113 га — на підставі договору дарування від 28.11.2014. Вважає, що зазначені договори дарування порушують його права, оскільки унеможливлюють повернення суми позики та виконання судового рішення від 18.01.2016 у справі №373/1522/15-ц, оскільки Особа 2, діючи умисно та свідомо, намагався уникнути цивільно-правової конфіскації. Тому зазначені договори є фіктивними правочинами, у зв’язку із чим на підставі ст.234 ЦК є недійсними.

Стислий виклад заперечень відповідача

Особа 2 проти позову заперечив, вважав його необґрунтованим і таким, у задоволенні якого необхідно відмовити.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Виноградівського райсуду від 17.05.2017, залишеним без змін ухвалою АСЗО від 13.09.2017, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій обґрунтовувалися тим, що після укладення оспорюваних правочинів відповідне нерухоме майно було зареєстровано за обдарованою Особою 3. Суди визнали безпідставними посилання позивача на постанову Верховного Суду України від 19.10.2016 №6-1873цс16, позаяк обставини зазначеної справи відрізняються від справи, що розглядається.

Суди дійшли висновку, що оспорювані договори укладено задовго до ухвалення рішення Переяслав-Хмельницьким міськрайсудом про стягнення коштів з Особи 2. Матеріали справи не містять доказів того, що на момент укладення оспорюваних договорів Особа 1 пред’являв до Особи 2 претензії (вимоги) щодо виконання зобов’язань за договорами позову. Посилання заявника на те, що оспорювані правочини укладено з метою уникнення Особою 2 виконання своїх зобов’язань за договорами позики, не підтверджено належними та допустимими доказами та ґрунтуються виключно на припущеннях позивача, які не можуть бути покладені в основу судового рішення.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, Особа 1 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалася порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що суди не звернули уваги на те, що оспорювані позивачем договори укладені відповідачем після настання строку виконання зобов’язань щодо повернення позики. Також зазначив, що відповідно до положень законодавства батьки продовжують фактичне управління майном, належним малолітній дитині. Тому незалежно від того, що юридично майно відчужене на користь малолітнього сина, воно фактично перебуває у володінні відповідача. Відчуження спірного майна на користь малолітнього родича в період, коли настав термін виконання зобов’язання, свідчить про небажання настання реальних наслідків відчуження квартири, а мало на меті лише унеможливлення задоволення вимог кредитора за рахунок майна боржника.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив <…>.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Обставини, установлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що у 2012 році між Особою 1 та Особою 2 укладено кілька договорів позики, за умовами яких Особа 1 передав відповідачу кошти на загальну суму €68000,00, що підтверджується відповідними розписками від 22.08.2012, 12.09.2012, 11.10.2012, 23.11.2012, 23.11.2012, 7.12.2012 із строками виконання не пізніше ніж у червні 2013 року.

Боргові зобов’язання позичальником у зазначені строки виконані не були.

Особа 2 відчужив належні йому на праві власності об’єкти нерухомого майна, а саме: житловий будинок з надвірними спорудами, розташований за Адресою 1, загальною площею 177,30 м2, житловою площею 87,50 м2 на підставі договору дарування від 28.11.2014, посвідченого приватним нотаріусом

Виноградівського районного нотаріального округу Стойкою С.М., та передав його в дар малолітньому сину Особі 3, Інформація 1; ділянку для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташовану за Адресою 1, площею 0, 113 га, кадастровий №1, на підставі договору дарування від 28.11.2014, посвідченого приватним нотаріусом Виноградівського районного нотаріального округу Стойкою С.М. та передав його в дар малолітньому сину Особі 3, Інформація 1.

18.01.2016 Переяслав-Хмельницьким міськрайсудом ухвалено рішення у справі №373/1522/15-ц про стягнення з Особи 2 на користь Особи 1 боргу в розмірі 1792520,00 грн. та 3648,20 грн. судових витрат.

10.03.2016 Переяслав-Хмельницьким міськрайсудом видано виконавчий лист у справі.

5.04.2016 старшим державним виконавцем відкрито виконавче провадження та винесено постанову про арешт майна боржника й оголошення заборони на його відчуження.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до ст.202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

Відповідно до ст.717 цього кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом ч.5 ст.203 ЦК, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту ст.234 ЦК фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: уведення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням чч.1 та 5 ст.203 ЦК, що, за правилами ст.215 цього кодексу, є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст.234 ЦК.

Згідно з ч.1 ст.717 ЦК за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі, у тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (ч.1 ст.718 ЦК).

Відповідно до ч.2 ст.719 ЦК договір дарування нерухомої речі укладається в письмовій формі й підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (ч.1 ст.722 ЦК).

Відповідно до ч.1 ст.177 СК батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобов’язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що позивач не довів наявності підстав для визнання правочину фіктивним, та вказали на безпідставність посилання позивача на постанову ВСУ від 19.10.2016 у справі за №6-1873цс16, оскільки обставини зазначеної справи відрізняються від справи, що розглядається.

ВС погоджується з висновками судів щодо відмінностей фактичних обставин у розглядуваних справах, утім, сама відмінність фактичних обставин не виключає того факту, що оспорювані правочини могли бути укладеними без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися.

У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи рішення, установили, що відповідач відчужив належне йому на праві спільної часткової власності нерухоме майно своєму малолітньому синові ще до ухвалення рішення про стягнення з нього заборгованості, однак суди не звернули уваги на те, що відповідач відчужив спірне майно в той момент, коли в нього вже виникло зобов’язання щодо повернення коштів, у такий момент це зобов’язання було простроченим.

Уважаючи, що фактичні обставини цієї справи та справи №6-1873цс16 є відмінними, суди не дали належної оцінки тому, що спірний договір дарування уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків,

обумовлених спірними правочинами, чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок можливого судового рішення про стягнення коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися майном.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ст.3 ЦК), дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю й повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із чч.2 та 3 ст.13 ЦК при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі вироку).

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь свого сина після виникнення в нього зобов’язання щодо повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора та спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК).

ВС зобов’язує суд під час нового розгляду справи визначити, чи діяв відповідач добросовісно та розумно, чи не мав наміру, реалізуючи власні повноваження, завдати шкоди іншій особі, безоплатно відчуживши єдине вартісне майно, за рахунок якого могло бути виконане його боргове зобов’язання перед позивачем у цій справі.

Ухвалення законного й обґрунтованого рішення у справі без установлення наведених обставин неможливе.

Урахувавши наведене, ВС дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, оскільки для ухвалення нового рішення у справі суду необхідно встановити обставини на підставі доказів, що не були належним чином досліджені судами першої та апеляційної інстанцій.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене в цій постанові, належним чином дослідити всі зібрані у справі докази, дати відповідну правову оцінку цим доказам і встановленим на їх основі дійсним обставинам справи та вирішити спір з додержанням вимог матеріального та процесуального права.

Суди під час нового розгляду справи зобов’язані виходити з того, що в обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов’язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності. Це передбачає, що кожне зобов’язання, яке правомірно виникло, повинне бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор може розраховувати на те, що всі зобов’язання перед ним за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати всі свої зобов’язання, а в разі неможливості такого виконання — надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав і правомірних інтересів кредитора.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.409 ЦПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково й передати справу повністю або частково на новий розгляд.

За правилом п.1 ч.3 ст.411 ЦПК, підставою для скасування рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібраних у справі доказів.

За правилами чч.4 та 5 ст.411 ЦПК, справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, у зв’язку з якими скасовано рішення, є обов’язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

ВС урахував, що суд апеляційної інстанції не усунув порушень, допущених судом першої інстанції під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням повноважень апеляційного суду вирішив, що справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись стст.400, 409, 411, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 13.09.2017 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Збитки, понесені через неправомірне коригування митної вартості товарів, відшкодовуються за рахунок держави

Фабула судового акту: Положеннями статті 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

У даній справі Касаційний господарський суд визначив складові за наявності яких у особи, який таку шкоду спричинено має право вимагати на її відшкодування.

Відповідно до постанови суду касаційної інстанції, яке запропоновано до уваги, підприємство звернулось до господарського суду із позовом про стягнення з Державного бюджету України збитків, понесених позивачем внаслідок здійснення митним органом неправомірної затримки в митному оформленні, прийняття неправомірного рішення про коригування митної вартості, а також складання неправомірного протоколу про порушення митних правил.

Позов в мотивовано тим, що внаслідок здійснення митницею неправомірної затримки в митному оформленні, прийняття неправомірного рішення про коригування митної вартості, а також складання неправомірного протоколу про порушення митних правил, підприємством були понесені збитки, а саме: вартість послуг зі стоянки ТЗ на території ВМК, вантажно — розвантажувальні роботи, а також послуг з оформлення електронної версії акту на розміщення товарів на складі.

Вказані вимоги судом першої інстанції було задоволено та із таким рішенням погодився апеляційний суд.

На зазначені рішення митницею було подано касаційну скаргу, яку вмотивовано тим, що неправомірність дій відповідача не була підтверджена відповідним рішенням суду, а посилання Позивача на постанову суду є безпідставними, оскільки у даному судовому рішенні не було надано правову оцінку діям відповідача під час митного оформлення вантажу, згаданим рішенням картки відмови митниці не скасовувались, не визнавались протиправними дії або бездіяльність митного органу під час митного оформлення вантажу, експедирування якого здійснював позивач.

Натомість Касаційний господарський суд із такими доводами не погодився та у своїй постанові зазначив, що згідно ч. 2 ст. 30 Митного кодексу України шкода, заподіяна особам та їх майну неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю органів доходів і зборів або їх посадових осіб чи інших працівників при виконанні ними своїх службових (трудових) обов`язків, відшкодовується цими органами, організаціями у порядку, визначеному законом.

Відповідно до матеріалів справи стосовно позивача було складений протокол про порушення митних правил за ст. 485 МК України.

Також митницею було прийнято рішення про коригування митної вартості товарів та цього ж дня на цій підставі видана картка відмови у митному оформленні.

Проте у подальшому митниця самостійно скасувала рішення про коригування митної вартості товарів.

З аналізу норм ст.ст. 1166 та 1173 ЦК України для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків, заподіяних органом державної влади, необхідною є наявність трьох елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправності поведінки, збитків, причинного зв`язку між протиправною поведінкою і збитками; наявність вини необхідним елементом не є, оскільки відповідальність у такому разі настає незалежно від вини особи, що заподіяла шкоду.

Отже причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою полягає у тому, що наслідки у вигляді шкоди настають лише в результаті неправомірної поведінки відповідача, і є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.

Ураховуючи факти скасування рішення про коригування митної вартості товарів та скасування рішенням та визнання неправомірною постанови митниці про порушення митних правил суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність порушення митного законодавства Позивачем.

Одночасно КГС зазначив, що необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі ст. 1173 ЦК України.

При цьому питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.

Джерело Протокол

Висновок ВС щодо можливості розгляду справ про стягнення кредитних коштів через третейський суд

Cторона договору поруки не є споживачем, оскільки цей правочин не направлений на задоволення потреб поручителя. Такий висновок зробив ВС в постанові №757/28305/15-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

3 липня 2019 року м.Київ №757/28305/15-ц

Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — ЛУСПЕНИКА Д.Д. (суддя-доповідач),
суддів: ГУЛЬКА Б.І., КРИВЦОВОЇ Г.В., ЛІДОВЦЯ Р.А., ЧЕРНЯК Ю.В. —

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу кредитної спілки «Центр фінансових послуг» на ухвалу Печерського районного суду м.Києва від 25.11.2016 та ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 15.05.2017.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2015 року Особа 1 й Особа 2 звернулися до суду із заявою про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Право та обов’язок» від 30.06.2015, яким позов кредитної спілки «Центр фінансових послуг» до Особи 1, Особи 4, Особи 5, Особи 2 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково. Стягнуто солідарно з Особи 1, Особи 4, Особи 2 на користь КС «Центр фінансових послуг» заборгованість за кредитним договором від 2.11.2007 у розмірі 111213 грн. 70 коп., з яких: неповернута вчасно частина кредиту — 33216 грн. 73 коп.; сума несплачених вчасно процентів за період з 23.03.2011 до 25.03.2015 — 75326 грн. 97 коп.; понесені витрати на правову допомогу — 1970 грн.; сплачений третейський збір — 700 грн. Зустрічний позов Особи 5 задоволено, визнано поруку за договором поруки від 25.06.2013 припиненою. Вважали вищевказане рішення третейського суду незаконним, оскільки спір випливає із правовідносин щодо захисту прав споживачів, а тому третейському суду не підвідомчий.

З урахуванням викладеного Особа 1, Особа 2 просили суд рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Право та обов’язок» від 30.06.2015 скасувати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Ухвалою Печерського райсуду від 25.11.2016 заява Особи 1, Особи 2 задоволена. Рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Право та обов’язок» від 30.06.2015 у справі №108/15 за позовом КС «Центр фінансових послуг» до Особи 1, Особи 4,
Особи 6, Особи 2 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасовано.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Право та обов’язок» від 30.06.2015 підлягає скасуванню, оскільки справа за позовом КС «Центр фінансових послуг» до Особи 1, Особи 4, Особи 6, Особи 2 про стягнення заборгованості за кредитним договором не підвідомча третейському суду у силу положень п.14 ч.1 ст.6 закону «Про третейські суди», оскільки стосується захисту прав споживача послуг банку.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою АСК від 15.05.2017 апеляційну скаргу КС «Центр фінансових послуг» відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що між КС «Центр фінансових послуг» та Особою 1, Особою 2 виникли кредитні правовідносини, в яких останні є споживачами послуг кредитної спілки, унаслідок чого відповідно до п.14 ч.1 ст.6 закону «Про третейські суди» ця справа третейському суду не підвідомча, а отже, рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Право та обов’язок» від 30.06.2015 про стягнення кредитної заборгованості з Особи 1, Особи 4, Особи 2 на користь КС «Центр фінансових послуг» підлягає скасуванню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у червні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, КС «Центр фінансових послуг» просить оскаржувані судові рішення змінити й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви щодо поручителів Особи 2 та Особи 4 відмовити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

В іншій частині судові рішення не оскаржуються <…>.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що Особа 2 і Особа 4 у спорі, вирішеному спірним рішенням

Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Право та обов’язок» від 30.06.2015, є поручителями за договором поруки, яким забезпечено кредитний договір. Отже, на них дія закону «Про захист прав споживачів» не поширюється. Таким чином, рішення третейського суду підлягає скасуванню лише у частині споживача кредитних послуг спілки — Особи 1, а у частині вимог до поручителів є законним.

Доводи особи, яка подала заперечення

У липні 2017 року представник Особи 1 — Особа 3 — подав заперечення на касаційну скаргу, посилаючись на те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, спір між сторонами при третейському розгляді справи виник у зв’язку з невиконанням кредитного договору для споживчих цілей, поручителі відповідають за зобов’язаннями саме за споживчим кредитним договором, у зв’язку із чим згідно з п.14 ч.1 ст.6 закону «Про третейські суди» третейському суду ця справа не підвідомча.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.11.2007 між КС «Центр фінансових послуг» та Особою 1 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 50000 грн. зі сплатою 0,181% на день до 25.11.2012.

2.11.2007 на забезпечення виконання зобов’язання за вказаним кредитним договором між КС «Центр фінансових послуг» та Особою 4, Особою 5, Особою 2 як поручителями було укладено три договори поруки, за умовами яких вони як поручителі зобов’язалися солідарно з Особою 1 як позичальником відповідати перед кредитною спілкою за виконання ним зобов’язання за вказаним кредитним договором.

У п.7.2 кредитного договору, з урахуванням додаткової угоди до нього від 2.11.2007, сторони передбачили, що усі спірні питання, пов’язані з виконанням кредитного договору, вирішуватимуться шляхом розгляду їх Постійно діючим третейським судом відповідно до регламенту третейського суду.

Рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Право та обов’язок» від 30.06.2015 позов КС «Центр фінансових послуг» до Особи 1
(позичальник), Особи 4 (поручитель), Особи 5 (поручитель), Особи 2 (поручитель) про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково. Стягнуто солідарно з Особи 1, Особи 4, Особи 2 на користь КС «Центр фінансових послуг» заборгованість за кредитним договором від 2.11.2007 у розмірі 111213 грн. 70 коп., з яких: неповернута вчасно частина кредиту — 33216 грн. 73 коп.; сума несплачених вчасно процентів за період з 23.03.2011 до 25.03.2015 — 75326 грн. 97 коп.; понесені витрати на правову допомогу — 1 970 грн.; сплачений третейський збір — 700 грн. Зустрічний позов Особи 5 задоволено, визнано поруку за договором поруки від 25.06.2013 припиненою.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із ч.2 ст.389 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга КС «Центр фінансових послуг» підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

<…> Відповідно до ст.4 закону «Про третейські суди» третейський суд утворюється та діє на принципах: законності; незалежності третейських суддів та підкорення їх тільки

законові; рівності всіх учасників третейського розгляду перед законом і третейським судом; змагальності сторін, свободи в наданні ними третейському суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості; обов’язковості для сторін рішень третейського суду; добровільності утворення третейського суду; добровільної згоди третейських суддів на їхнє призначення чи обрання в конкретній справі; арбітрування; самоврядування третейських суддів; всебічності, повноти та об’єктивності вирішення спорів; сприяння сторонам у досягненні ними мирової угоди на будь-якій стадії третейського розгляду.

Згідно зі ст.5 закону «Про третейські суди» юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього закону. Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення в спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.

У п.14 ч.1 ст.6 закону «Про третейські суди» встановлено, що третейські суди в порядку, передбаченому цим законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком: справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Зміни до цієї статті внесені 12.03.2011.

Договір, у тому числі кредитний, укладений на задоволення особистих потреб фізичної особи і не пов’язаний з підприємницькою діяльністю такої фізичної особи чи виконанням нею обов’язків як найманим працівником, то такий договір є споживчим і наявність судового спору щодо цього договору не впливає на його характер як споживчого, отже, і сам спір у будь-якому випадку стосується прав сторони договору, як споживача, а вирішення такого спору, незалежно від його ініціатора, має ґрунтуватися та враховувати і вимоги закону «Про захист прав споживачів».

Ураховуючи викладене, суди дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Право та обов’язок» від 30.06.2015 у частині стягнення з позичальника Особи 1 на користь КС «Центр фінансових послуг» заборгованості за кредитним договором.

Разом з тим колегія суддів не може погодитися з висновками судів у частині вирішення питання про скасування рішення третейського суду про стягнення кредитних коштів із поручителів Особи 4 та Особи 2 з таких підстав.

Споживачем, права якого захищаються на підставі закону «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Цей закон регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва.

У чч.1, 2 ст.553 ЦК визначено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або в повному обсязі.

Відповідно до чч.1, 2 ст.554 ЦК у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Договір поруки є додатковим, акцесорним зобов’язанням, який забезпечує належне виконання основного зобов’язання та виникає за умови існування основного. Тому сторона такого договору не є споживачем, оскільки вказаний договір не направлений на задоволення потреб поручителя.

Зазначений правовий висновок висловлений у постановах: Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі №755/30974/14-ц; Великої палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №755/11648/15-ц; ВС від 30.01.2019 у справі №755/11937/16-ц.

Таким чином, оскільки поручителі Особа 4 та Особа 2 є стороною акцесорного зобов’язання, не є споживачами, і законом «Про захист прав споживачів» не передбачено поширення на сторони акцесорних договорів його положень, то висновки судів про неможливість розгляду третейським судом вимог до поручителів не ґрунтуються на вимогах закону, а тому оскаржувані судові рішення у цій частині на підставі ст.412 ЦПК підлягають скасуванню з ухваленням нового — про відмову в задоволенні заяви про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Право та обов’язок» від 30.06.2015 про стягнення заборгованості за кредитним договором з Особи 4 та Особи 2.

Відповідно до ч.1 ст.412 ЦПК підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись стст.400, 409, 412, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу кредитної спілки «Центр фінансових послуг» задовольнити.

Ухвалу Печерського районного суду м.Києва від 25.11.2016 та ухвалу апеляційного суду м.Києва від 15.05.2017 у частині скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Право та обов’язок» від 30.06.2015 про стягнення заборгованості за кредитним договором з Особи 2, Особи 4 скасувати.

У задоволенні заяви Особи 1, Особи 2 про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Право та обов’язок» від 30.06.2015, заінтересована особа — кредитна спілка «Центр фінансових послуг», в частині стягнення заборгованості за кредитним договором з Особи 2, Особи 4 відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.