ЦПК України у новій редакції відрізняється від попереднього тим, що у статті 137 викладено не лише порядок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, а й вперше містяться загальні принципи відшкодування таких витрат. Все це має безпосереднє відношення до доступності правосуддя.

Проте недостатньо повне врегулювання у процесуальному законодавстві та у законодавстві, що регулює адвокатську діяльність, питання відшкодування судових витрат, у тому числі й на правову допомогу, суттєво перешкоджає перш за все можливість сторони процесу їх відшкодувати. Йдеться про врегулювання питання відшкодування витрат на оплату послуг адвоката у тих випадках, коли умовою оплати відповідно до укладеного між клієнтом і адвокатом договору є успішне для довірителя завершення розгляду справи.

За таких мов, безсумнівно, інтерес представляє практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Висновки ЄСПЛ з цього питання надають певні орієнтири (правові стандарти), які можуть суттєво вплинути на напрацювання однакових підходів при вирішенні таких питань у судовій практиці, яка, на жаль, є неоднозначною.

Оскільки пристрасті навколо відомого рішення КЦС ВС (постанова від 12.06.2018 у справі № 462/9002/14-ц) щодо гонорару успіху адвоката вщухнули, а кожен, хто хотів, висловив бачення «проблеми» виключно з погляду свого власного інтересу і власного бачення, є необхідність нагадати практику ЄСПЛ щодо угоди про виплату гонорару адвокату у разі виграшу справи (так званого «гонорару успіху»), або його ще називають «умовними гонорарами». Про такі рішення ЄСПЛ вже йшлося в спеціалізованій юридичній літературі, але чомусь при коментарях згаданого рішення КЦС про прецедентну практику ЄСПЛ не згадувалось.

В одних європейських країнах такі угоди мають юридичну силу, в інших визнаються недопустимими. Зокрема, в таких державах — учасницях Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ), як Об’єднане Королівство, Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Фінляндія, Туреччина і Греція, подібні угоди, які укладаються між клієнтом і адвокатом, визнаються дійсними і такими, що зобов’язують клієнта. У таких країнах, як Німеччина і Ірландія, такі угоди розглядаються як такі, що не мають юридичної сили. У Росії у випадку, коли розмір гонорару чи зобов’язання його виплатити залежить від результату майбутнього судового рішення, угода також визнається такою, що немає юридичної сили (постанова КС РФ від 23.01.2007 № 1-П).

У свою чергу ЄСПЛ не став заперечувати можливість укладення таких угод, залишивши питання про їх юридичну силу на розсуд національного права. Проте ЄСПЛ не став розглядати подібні угоди як повноцінний доказ, який необхідно враховувати при вирішенні питання про дійсність і розмір судових витрат.

Одним з основних прецедентів щодо угод про виплату адвокату гонорару в разі виграшу є справа «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) від 19.10.2000, скарга № 31107/96, в якій ЄСПЛ узагальнив свою минулу практику з цього питання і сформулював основні положення стосовно таких угод. ЄСПЛ зазначив, що згідно з його прецедентною практикою (§ 23 справи «Санді Таймс проти Об’єднаного Королівства (№ 2)» (Sunday Times v. UK (№2) від 6.11.1980, скарга № 6538/74) відшкодування судових витрат передбачає, що встановлена їх реальність, їх необхідність і, більше того, умова розумності їх розміру.

Далі ЄСПЛ визначив, що угода про виплату адвокату частки від виграшу є угодою, в якій клієнт зобов’язується виплатити адвокату як гонорар певний процент від тієї суми, яку суд може присудити йому в разі виграшу. ЄСПЛ указав, що подібні угоди, якщо вони юридично дійсні, можуть свідчити про те, що у заявника дійсно виник обов’язок виплатити гонорар своєму адвокату.

При цьому ЄСПЛ послався на свою практику у справах: «Даджен проти Ірландії» (Dudgeon v. Ireland), § 23, від 24.02.1983, скарга № 7525/76 і «Камасінскі проти Австрії» (Kamasinski v Austria), § 115, скарга № 9783/82, де ним була розглянута юридична сила угоди про виплату адвокату частки від виграшу з точки зору законодавства тієї країни, де практикував адвокат заявника. У першій справі ЄСПЛ визнав, що наданий йому договір про виплату адвокату гонорару у вигляді процента від тієї суми, яку суд може присудити заявнику в разі виграшу справи, згідно з правом Ірландії немає юридичної сили, і відповідно на заявника не може бути покладено обов’язок його виплачувати. У другій справі ЄСПЛ зазначив, що в США, де практикував адвокат заявника, угода про виплату гонорару адвокату певного процента від суми, яку може присудити суд, є допустимим.

При цьому у наведений вище справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) ЄСПЛ послався на те, що угода про виплату адвокату частки від виграшу об’єднують лише заявника і його адвоката. Проте така угода не є обов’язковою для ЄСПЛ, який має не лише оцінити розмір судових витрат з точки зору їх дійсності, але й дати оцінку умові розумності їх розміру. Унаслідок цього ЄСПЛ зробив висновок про те, що він буде ґрунтуватися на інших доказах, зокрема на кількості годин, потрачених на роботу, число адвокатів, які знадобились для ведення справи, а також на розцінках їх гонорарів.

Як убачається, ЄСПЛ не став давати власну оцінку дійсності угоди про виплату гонорару в разі виграшу, залишивши це питання на розсуд національного суду. Разом з тим ЄСПЛ притримується позиції, що такі угоди його ні до чого не зобов’язують. При наявності таких угод він керується не ними, а іншими наведеними вище факторами, які стосуються роботи адвоката. Тобто ЄСПЛ керується перш за все принципом розумності судових витрат, що знайшло відображення у справі «Пакдемірлі проти Туреччини» (Pakdemirli v. Turkey), § 70-72, скарга № 35839/97.

Практика ЄСПЛ також свідчить про те, що Суд може не розглядати угоду про винагороду у разі виграшу як доказ дійсності витрат, так як у такому разі такі витрати є гіпотетичними.

У зв’язку з цим слід звернути увагу на справу «Георгуліс та інші проти Греції» (Georgoulis and others v. Grèce), § 32-35, скарга № 38752/04. Заявники у цій справі вимагати відшкодувати їм як судові витрати 82 200 Євро, потрачені у зв’язку з судовими процесами в ЄСПЛ і грецьких судах. На підтвердження цієї вимоги заявники не надали ЄСПЛ жодних доказів, стверджуючи, що уклади зі своїми адвокатами угоду, похожу на угоду про виплату адвокату частки від виграшу.

ЄСПЛ, пославшись на наведену вище справу «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), зазначив, що згідно з його практикою відшкодування судових витрат передбачає, що встановлена їх реальність, їх необхідність і, більше того, розумний характер їх розміру. Суд відзначив, що у цій справі на обґрунтування вимоги про відшкодування судових витрат не було надано підтверджуючих документів, які би дозволили йому точно розрахувати витрати. Крім того, ЄСПЛ підкреслив, що заявники посилаються на майбутні гонорари, які вони повинні були би виплатити на підставі укладеного з їхніми адвокатами угоди. Ця обставина дає підстави ЄСПЛ вважати, що мова йде про гіпотетичні судові витрати, дійсність яких не може бути встановлена. Тому ЄСПЛ повністю відмовив заявникам у задоволенні вимоги про компенсацію витрат.

Необхідно звернути увагу, що ЄСПЛ розглядає як угоду про винагороду в разі виграшу (quota litis) тільки угоду, по якій гонорар адвокату має виплачуватися саме у вигляді частки, визначеної в процентах, від тієї суми, яка може бути присуджена в разі виграшу справи (Кодекс поведінки для юристів в Європейському співтоваристві від 28.10.1988). Такий вид угод характеризують як «угода про участь в успіху».

Разом з тим ЄСПЛ розглядає як доказ дійсності витрат угоду, в якій у заявника обов’язок виплатити гонорар виникає у разі виграшу справи, а його розмір визначений у вигляді твердої грошової суми.

Таким чином, ЄСПЛ у своїй практиці розмежовує угоду про виплату частки від виграшу (коди обов’язок виплати залежать від виграшу справи, а розмір гонорару визначено у процентному відношенні від суми виграшу) від інших видів угод про «гонорар успіху» (коли обов’язок виплати гонорару також залежить від виграшу справи, але його розмір визначено в твердій грошовій сумі або передбачає собою премію, виплачену до основної суми гонорару).

Таким прикладом є справа «Тусашвілі проти Росії» (Tusashvili v. Russia) від 15.12.2005, § 37-38, скарга № 20496/04. Заявник у цій справі вимагав відшкодувати йому витрати на оплату послуг його юридичного представника в ЄСПЛ на підставі укладеного між ними договору, за яким він зобов’язався виплатити своєму представника гонорар у розмірі 1230 Євро за надані послуги в ЄСПЛ при таких умовах. По-перше, що представник належним чином виконає свої обов’язки по договору до прийняття ЄСПЛ кінцевої постанови по скарзі. По-друге, при умові, що влада Росії виплатить «справедливу компенсацію» заявнику в разі її присудження ЄСПЛ.

Влада Росії оспорила цю вимогу про відшкодування витрат, зазначаючи, що такі витрати не можуть вважатися «реальними», так як виплати по договору між заявником і його представником можуть відбутися «у майбутньому».

ЄСПЛ зазначив, що в договорі з представником чітко зазначається, що заявник повинен виплатити своєму представнику суму винагороди в розмірі 1230 Євро, тому Суд вирішив, що ці витрати є реальними. При цьому зазначив, той факт, що заявник не повинен наперед сплатити цю суму, не впливає на висновок про реальність таких витрат.

Разом з тим ЄСПЛ також зазначив, що ця справ не була особливо складною, тому вважав розмір вимог заявника про компенсацію судових витрат занадто великим. Постався на те, що не доведено, що судові витрати були необхідними і обґрунтовано понесеними. З урахуванням наведеного та враховуючи обсяг необхідної юридичної роботи в цій справі, ЄСПЛ вирішив, що розмір суми, яку заявник вимагав як оплату послуг його представника, є надмірним.

В іншій справі «Балог проти Угорщини» (Balogh v. Hungary) від 20.07.2004, § 86, скарга № 47940/99 заявник зобов’язався виплатити своєму юристу гонорар за представництво його інтересів в ЄСПЛ у разі позитивного вирішення його справи. У ЄСПЛ заявник вимагав виплатити йому 6000 Євро як відшкодування витрат на його юриста. Розглянувши надані документи, ЄСПЛ вважав за можливе відшкодувати заявнику 3000 Євро для відшкодування витрат, понесених ним у зв’язку з розглядом його справи.

Таким же чином у справі «Космоулу проти Греції» (Kosmooulou v. Greece) від 05.02.2004, § 55-58, скарга № 68457/00 у договорі між заявником і його адвокатом було передбачено, що вона зобов’язується виплатити адвокату за представництво її інтересів в ЄСПЛ гонорар у сумі 19008 Євро ( з розрахунку 108 годин роботі по ставці 176 Євро за час роботи) у разі позитивного вирішення її справи.

Влада Греції по поводу гонорару адвокату заперечили, зазначаючи, що сума є завищеною, а домовленість між заявником і адвокатом немає для ЄСПЛ обов’язкової сили. Вони вважали, що сума в розмірі 6000 Євро є достатньою для відшкодування судових витрат.

В обставинах цієї справи ЄСПЛ, керуючись принципами дійсності, необхідності і розумності судових витрат, вирішив присудити заявниці 6000 Євро як компенсацію її судових витрат.

Тобто, можна констатувати, що ЄСПЛ стосовно угоди про виплату гонорару в разі виграшу справи не розглядає її як недійсну, але ця угода ніяким чином не зобов’язує суд. Подібні угоди не розглядаються як повноцінні докази наявності витрат і Суд використовує інші критерії при визначенні розміру винагороди по договору надання юридичних послуг, проте визнає такі витрати дійсні.

Практична важливість корегування судової практики з цього питання пов’язана з внесенням змін у процесуальне законодавство та в законодавство про адвокатську діяльність, оскільки оплата послуг адвоката залежно від результату (а саме від успішного вирішення справи) є важливим способом забезпечення доступу до кваліфікованої юридичної допомоги.

Джерело Судово-Юридична Газета