Неможливість притягнення суду до цивільної відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями права на доступ до суду. Такий висновок зробив ВС в постанові №334/2285/16-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

27 листопада 2019 року м.Київ №334/2285/16-ц

Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — СТУПАК О.В. (суддя-доповідач),
суддів: ГУЛЕЙКОВА І.Ю., ПОГРІБНОГО С.О., УСИКА Г.І., ЯРЕМКА В.В. —

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 1 на рішення Ленінського районного суду м.Запоріжжя від 14.03.2018 та постанову Запорізького апеляційного суду від 7.11.2018,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У квітні 2016 року Особа 1 звернувся до суду з позовом до Державної казначейської служби, Верховного Суду України про відшкодування шкоди.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що ВСУ 23.01.2013 розглянув справу №6-164цс12, в якій зробив правовий висновок, що спадкоємець, який в установленому законом порядку прийняв спадщину ще до державної реєстрації спадкового майна, може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до гл.29 ЦК. Будучи впевненим у тому, що згідно зі ст.3607 ЦПК 2004 року суди приведуть свою судову практику у відповідність із рішенням ВСУ, він звернувся з позовом до суду. Схожість обставин полягала в прийнятті в установленому законом порядку спадщини й необхідності захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до гл.29 ЦК. При ухваленні судових рішень у цивільній справі за його позовом до Особи 2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою судами не застосований висновок ВСУ щодо застосування норм права в постанові від 23.01.2013 №6-164цс12. Отже, судовими рішеннями у справі №334/2414/13-ц доведена протиправність висновку ВСУ, відсутня можливість реалізувати положення гл.29 ЦК. Оскільки правовий висновок, висловлений у справі №6-164цс12, не застосований судами при розгляді його справи, уважає його протиправним. ВСУ своєю протиправною поведінкою, яка полягала у висловленні протиправного висновку в постанові від 23.01.2013 №6-164цс12, порушив його цивільні права та інтереси щодо володіння, користування спадковим майном, чим спричинив майнову шкоду, розмір якої відповідає вартості спадкового майна та становить 29692,20 грн. Причинний зв’язок між протиправною поведінкою ВСУ та шкодою, завданою йому у формі неможливості судового захисту права володіння та користування спадковим майном, полягає в тому, що суди не привели своєї практики у відповідність із рішенням ВСУ.

Посилаючись на викладене, Особа 1 просив стягнути з державного бюджету через ДКС 29692,20 грн. майнової шкоди, завданої протиправним рішенням та діями ВСУ.

Суди неодноразово розглядали цю справу.

Рішенням Ленінського райсуду від 14.03.2018 в задоволенні позову Особи 1 відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що з огляду на принципи побудови системи судів загальної юрисдикції, визначені в ст.17 закону №1402-VIII, суди нижчого рівня не підпорядковані судам вищих інстанцій, а отже, ВСУ не здійснює контролю й нагляду за діяльністю судів нижчого рівня, не оцінює їх діяльності в позапроцесуальному порядку. Таким чином, ВСУ діяв згідно з положеннями ч.2 ст.19 Конституції, відповідно до якої органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами, та не допустив порушення відповідних цивільних прав та інтересів позивача. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження в будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається. Доводи позивача, що зазначеними в позові діями та рішенням ВСУ порушено право позивача на судовий захист, є безпідставними. Як установлено судом, цивільна справа за позовом Особи 1 до Особи 2 про усунення перешкод у користуванні ділянкою розглянута по суті, ухвалені у справі рішення не були оскаржені в судовому порядку відповідно до процесуального законодавства та набрали законної сили.

Постановою ЗАС від 7.11.2018 рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідно до ч.5 ст.13 закону «Про судоустрій і статус суддів» від 7.07.2010 №2453-VI, який діяв на момент ухвалення рішення, яке стало підставою для пред’явлення цього позову, суд мав право відступити від правової позиції, викладеної у висновках ВСУ, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Крім того, позивач не надав суду першої інстанції доказів, що при розгляді цивільної справи №334/2414/13-ц його вимоги регулювалися тією самою нормою права, щодо якої ВСУ зроблено висновок, викладений у постанові ВСУ №6-164цс12.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У грудні 2018 року Особа 1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ленінського райсуду від 14.03.2018 та постанову ЗАС від 7.11.2018, в якій просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове — про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Указує на те, що застосування встановленого законом права відступити від правової позиції ВСУ не доречне, оскільки суди загальної юрисдикції (місцевий, апеляційної та касаційної інстанцій), розглядаючи справу №334/2414/13-ц, не відступали від правової позиції ВСУ. Тобто відбулося неприкрите ігнорування висновку ВСУ щодо можливості захисту в України права користування, що виникло внаслідок прийняття спадщини.

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, ВС дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані рішення — скасуванню із закриттям провадження у справі.

Ухвалою Ленінського райсуду від 14.03.2018 клопотання Особи 1 задоволено. Залучено ВСУ до участі в розгляді справи як співвідповідача.

Ухвала обґрунтована тим, що вимоги позивача про стягнення з держбюджету через ДКС майнової шкоди в розмірі 29692,30 грн., пов’язані з протиправними рішеннями та діями ВСУ. При ухваленні рішень у справі №334/2414/13-ц за його позовом до Особи 2 про усунення перешкод у користуванні ділянкою, судами не застосовано висновку ВСУ щодо застосування норм права в постанові від 23.01.2013 №6-164цс12, а отже, рішеннями у справі №334/2414/13-ц доведена протиправність висновку ВСУ й відсутня можливість реалізувати положення гл.29 ЦК.

Таким чином, позовна вимога до ВСУ щодо дій/бездіяльності ВСУ стосується вчинення (невчинення) цим судом передбачених процесуальним законом дій.

Щодо юрисдикції суду

Згідно з ч.1 ст.124 Конституції (у редакції, чинній на час залучення судом першої інстанції ВСУ до участі в розгляді справи) правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. А відповідно до ч.2 вказаної статті юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Утручання в здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється й тягне за собою відповідальність, установлену законом (чч.1 та 3 ст.6 закону «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, чинній на час залучення судом першої інстанції ВСУ до участі в розгляді справи).

Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ.

Згідно з п.57 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється насамперед за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.

Відповідно до п.55 висновку №3 (2002) КРЄС судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримування вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.

Згідно з п.21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої КРЄС 17.11.2010, засоби для виправлення суддівських помилок мають бути передбачені відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави.

Щодо бездіяльності ВСУ, за яку, на думку позивача, держава має нести відповідальність, то КРЄС уважає, що, беручи до уваги принцип незалежності суду: i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) повинна бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя (у тому числі, наприклад, порушення строків розгляду справи) може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов’язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (п.76 висновку №3 (2002)).

Крім того, якщо держава мала виплатити компенсацію стороні через помилку у відправленні правосуддя, саме в держави, а не у сторони справи має бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання позову (п.37 висновку №18 (2015) КРЄС).

Велика палата ВС у постанові від 21.11.2018 у справі №757/43355/16-ц висловила думку, що такий підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, у яких вони здійснюють правосуддя.

Отже, учинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені в ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції в порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду,

можуть бути усунуті лише в межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.

Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій та ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

За змістом п.19 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), у кожній державі закон чи фундаментальна хартія суддів повинні визначати неналежну поведінку, яка може мати наслідком відповідальність та відкриття дисциплінарного провадження щодо судді.

Тобто за наявності для цього підстав і у визначеному законом порядку суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за відповідну неналежну поведінку.

ВП ВС у постанові від 21.11.2018 у справі №757/43355/16-ц звернула увагу на те, що приписи «заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (п.1 ч.2 ст.122 ЦПК у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження; п.1 ч.1 ст.186 ЦПК у редакції, чинній з 15.12.2017), «заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства» (п.1 ч.1 ст.109 КАС у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження), «позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (п.1 ч.1 ст.170 КАС у редакції, чинній з 15.12.2017) стосуються як позовів, які не можуть розглядатися за правилами цивільного чи адміністративного судочинства, так і тих позовів, які взагалі не можуть розглядатися судами.

Стаття 1176 ЦК закріплює приписи про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю спеціальних суб’єктів, зокрема суду.

Шкода, завдана, зокрема, фізичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили (ч.5 ст.1176 ЦК).

Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб’єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами за правилами цивільного або господарського судочинства (ч.2 ст.21 КАС у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження у справі).

За змістом §1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене в ст.6 конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, повинні мати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis, рішення у справі «Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine» від 21.12.2010, заяви №№17160/06 та 35548/06, §33).

Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду, ухвалені або вчинені після отримання позовної заяви, та визначення складу суду для її розгляду інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та із судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності.

Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій та бездіяльності суду, ухвалених або вчинених після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, а також установленням у законі особливостей відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду.

Указані висновки відповідають висновкам ВП ВС, сформульованим у постановах: від 3.04.2018 у справі №820/5586/16, від 13.03.2018 у справі №800/554/17, від 22.03.2018 у справі №П/9901/135/18, від 24.04.2018 у справі №800/404/17, від 13.06.2018 у справі №454/143/17-ц.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

З огляду на наведені вище аргументи ВС дійшов висновку, що позов Особи 1 до ДКС, ВСУ про відшкодування шкоди не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про можливість розгляду цього спору за правилами цивільного судочинства та відмови в задоволенні позову за безпідставністю та недоведеністю вимог є помилковими.

Установивши, що Особа 1 не згоден із постановою ВСУ від 23.01.2013, ухваленою у справі №6-164цс12, в якій висловлено правову позицію щодо застосування норм матеріального права, яку не застосували суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій під час розгляду справи №334/2414/13-ц за його позовом до Особи 2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, ВС дійшов висновку про закриття провадження в цій справі, оскільки оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їхніх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов’язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій та ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

У разі надходження позовної заяви з вимогами про відшкодування завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду (судді) шкоди з підстав, не передбачених ст.1176 ЦК, суд відмовляє у відкритті провадження у справі (п.1 ч.1 ст.186 ЦПК в редакції, чинній з 15.12.2017).

Отже, зазначений спір не підлягає розгляду за правилами будь-якого судочинства.

Відповідно до ч.1 ст.414 ЦПК судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає

скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених у стст.255 та 257 цього кодексу.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про належність розгляду цієї справи за правилами цивільного судочинства, оскаржені рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі.

Керуючись стст.255, 409, 414, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м.Запоріжжя від 14.03.2018 та постанову Запорізького апеляційного суду від 7.11.2018 скасувати.

Провадження у справі за позовом Особи 1 до ДКС, ВСУ про відшкодування шкоди закрити.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.