Вища рада правосуддя скасувала рішення другої дисциплінарної палати про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Щоправда, з підказки Верховного Суду. Тож принаймні в такий спосіб законник довів свою правоту.

Хто видає наказ?

Володимир Матюхін із Господарського суду Донецької області спочатку просив ВРП скасувати рішення ДДП щодо нього. Проте після того, як дисциплінарний орган відхилив його скаргу й залишив рішення палати без змін, служитель Феміди вирішив вплинути на Раду через найвищу судову інстанцію й таки домігся справедливості.

9 вересня 2019 року ДП покарала суддю (№2358/2дп/15-19) за те, що той ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову ТОВ «Мединський і К» проти ПАТ «ДТЕК Шахта «Комсомолець Донбасу» про стягнення коштів у розмірі 6479915 грн. (справа №905/1722/17).

У скарзі до ВРП від адвоката, поданій в інтересах позивача в згаданій справі, ішлося про те, що В.Матюхін безпідставно відмовив у видачі судового наказу. Не погоджуючись із цим рішенням, товариство оскаржило його в апеляційному порядку. Донецький апеляційний господарський суд скасовував таке рішення та частково задовольнив позовні вимоги ТОВ.

Пізніше товариство звернулося до Господарського суду Донецької області з клопотанням про видачу наказу на виконання цієї постанови, але суддя відмовився це робити. Як пояснив він у листі до ВРП, «до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів наказ видає той судовий орган, який прийняв рішення у справі. Враховуючи, що постанова ДАГС, якою скасовано рішення ГС Донецької області у цій справі, по суті, є новим рішенням, то зацікавлені особи мають звернутися до судового органу, який прийняв остаточне рішення у справі, тобто до ДАГС».

Затягування з виконанням

Проте члени ДП встановили, що судові накази на виконання постанови ДАГС таки були видані іншим суддею ГСДО — через 8 місяців після прийняття постанови ДАГС. А це істотно ускладнило та впродовж тривалого часу унеможливило виконання остаточного судового рішення.

Далі дисциплінарний орган удався до аналізу ч.1 ст.327 Господарського процесуального кодексу та наголосив, що обов’язок видати наказ покладено на суд, який розглядав справу в першій інстанції, тобто на ГСДО. Пояснення ж В.Матюхіна, на думку членів ДП, ґрунтувалися лише на його тлумаченні процесуальних норм щодо видачі наказу при зміні або скасуванні рішення суду першої інстанції.

Тож ДП констатувала, що суддя свідомо допустив істотне порушення норм процесуального права (ст.327 ГПК), що не дало позивачеві можливості пред’явити відповідачеві накази про примусове виконання судового рішення. Тобто суддя посприяв порушенню права позивача на справедливий суд, гарантованого в ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Урешті-решт ВРП відхилила скаргу судді та підтримала рішення палати притягнути В.Матюхіна до дисциплінарної відповідальності із застосуванням стягнення у вигляді суворої догани. На думку «дисциплінарників» (№3292/0/15-19), законник позбавив позивача можливості отримати кошти, на які він розраховував, розпоряджатися ними та продовжувати свою господарську діяльність.

З огляду на те що В.Матюхін двічі відмовив у видачі наказу в зазначеній справі, дисциплінарний орган трактував такі дії як грубе та свідоме нехтування вимогами процесуального законодавства та невиконання своїх обов’язків щодо забезпечення скаржнику права на справедливий суд.

Нелегітимний наказ

У скарзі на рішення ДП суддя зазначав, що відповідно до норм ГПК після набуття чинності законом №2147-VІІІ до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів наказ має видати суд, який ухвалив відповідне рішення, яким у вказаній справі є апеляційний господарський суд.

Також законник зауважував, що суд апеляційної інстанції без належного правового обґрунтування не вправі делегувати свої повноваження щодо видачі наказу суду першої інстанції, оскільки було прийнято нове рішення у справі. Зазначені в ГПК поняття «суд, який розглядав справу як суд першої інстанції» та «суд, який ухвалив відповідне рішення» не є тотожними, стверджував суддя.

У противному випадку, на його думку, слід було б визнати, що всі рішення в Україні в господарських справах приймають лише суди першої інстанції. Тож наказ, виданий госпсудом, який не ухвалював рішення, є нелегітимним, а тому його дії щодо відмови у видачі наказу ТОВ «Мединський і К» й рекомендація звернутись із цього питання до апеляційного господарського суду є правомірними, наполягав В.Матюхін.

Таку позицію підтримала й Велика палата Верховного Суду. У постанові від 3.09.2020 вона звернула увагу ВРП на те, що ні станом на дату ухвалення постанови ДАГС, ні станом на цей час ЄСІТС не розпочала свого функціонування. Тобто на час відповідей судді на звернення товариства про видачу судових наказів положення абз.2 ч.1 ст.327 ГПК не застосовувалися. Як не застосовуються й тепер.

Також ВС пояснив, що зі змісту резолютивної частини рішення ГСДО вбачається, що виконання такого рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання, а тому за таким рішенням узагалі не може бути видано судовий наказ.

До того ж, за редакцією закону №2147-VII, давання апеляційним господарським судом доручень місцевому господарському суду про видачу судового наказу виходить за межі повноважень такого суду, наголосили у ВС.

Урешті-решт ВРП була змушена скасувати своє рішення з огляду на «помилковий висновок щодо наявності в діях судді складів дисциплінарних проступків». Також у Раді погодилися з висновками ВП ВС, що друга ДП керувалася лише абз.1 ч.1 ст.327 ГПК, помилково не врахувавши положення абз.2 вказаної норми та ряду підпунктів розд.ХІ «Перехідні положення» ГПК.

Водночас ця справа зайвий раз показує, що дисциплінарний орган у принципі не повинен давати оцінки позиціям суддів у конкретних справах, аби не вносити різнобій у судову практику. Інакше ВРП стає на бік однієї зі сторін судового провадження, що є неприпустимим.

Джерело Закон і Бізнес